Вона не дозволила собі впасти до низькопробного каяття. Навпаки. Збуджувана вогняними кулями, що зі свистом пролітали над дахами будинків, вона до самого світанку віддавалася спогадам про високі чесноти свого чоловіка, не докоряючи йому за невірність, а тільки за те, що він помер без неї, і втішена певністю, що ніколи він так не належав їй, як тепер, коли лежав у дерев'яній труні, забитий дванадцятком цвяхів, кожен у три дюйми завдовжки, і схований на глибині двох метрів під землею.
— Я щаслива, — сказала вона йому, — бо тільки тепер напевне знаю, де він, коли його немає вдома.
В ту ж таки ніч вона скинула жалобу, відразу й рішуче, відмовившись від пустої інтермедії блузок із сірими квіточками; відтепер життя її заповнилося любовними піснями та звабливими сукнями, на яких пломеніли папуги-ара і строкаті метелики, й вона почала обдаровувати розкошами свого тіла кожного, хто просив у неї цієї ласки. Коли військо генерала Гайтана Обесо зазнало поразки після сімдесяти трьох днів облоги, вона відбудувала свій дім, розвалений вибухом снаряда, і над самим хвилерізом спорудила прегарну морську терасу, де під час бурі розбивалися буруни розбурханого океану. То було її любовне кубельце, як казала вдова без іронії, і там вона приймала кожного, хто був їй до вподоби, коли хотіла і як хотіла, причому не брала за своє кохання жодного квартильйо, бо вважала, що це чоловіки роблять їй послугу. В дуже рідких випадках погоджувалася взяти дарунок — але золота не брала ніколи — і обладнувала свої справи так спритно, що ніхто не міг навести точні докази щодо її непристойної поведінки. Одного тільки разу була вона на межі публічного скандалу, коли пройшла чутка, ніби архієпископ Данте де Луна помер не внаслідок нещасливого випадку — з'ївши страву з грибів, які виявилися отруйними, — а ніби він з'їв їх умисне, бо вона пригрозила йому, що переріже собі горло, якщо він і далі докучатиме їй зі своїми нечестивими домаганнями. Проте ніхто не запитував у неї, чи це правда, ніхто навіть не згадав про це в розмові, і в її житті нічого не змінилося. Як сама вона казала, помираючи зо сміху, вона була єдина вільна жінка на всю провінцію.
Вдова Насарета ніколи не відмовлялася від рідких побачень із Флорентіно Арісою навіть у свої найзаклопотаніші часи й ніколи не вдавала кохання, ніколи його не вимагала, хоча завжди надіялася спізнати почуття, подібне до кохання, але позбавлене його проблем. Іноді він сам приходив до неї додому, і в таких випадках їм подобалося лежати під солоними бризками моря на терасі, милуючись, як розгорається на обрії заграва, що рожевіла над усім світом. Він чимало потрудився, щоб навчити її всіляких витівок, на які надивився крізь дірку в стіні в портовому готелі, а також запровадити в практику теоретичні засади, що їх Лотаріо Тугут розвивав, коли добре напивався на нічних бенкетах. Він підбурював її, щоб під час любовних ігрищ вона виставляла напоказ усі свої принади, умовляв міняти звичну позу проповідниці на позу "морський велосипед", або "курка над глечиком", або "розчахнутий ангел", і часто вони ризикували поскручувати собі в'язи, порвавши мотузки гамака, коли прагнули вигадати в ньому якийсь новий спосіб любощів. Але вся та наука виявилася марною. Бо хоч удова й була сміливою ученицею, проте керувати собою в любощах так ніколи й не навчилася. Вона ніколи не могла збагнути, як то приємно розслабитись у ліжку, не пережила жодної миті натхнення, і її оргазми були вкрай невчасними й позбавленими глибокого почуття. Флорентіно Аріса довгий час тішив себе ілюзією, що він у неї один, і вона була навіть рада, що він у це вірить, а проте її підвела фатальна звичка розмовляти уві сні. Помалу-малу, дослухаючись до її сонного белькотіння, він по клаптях відтворював географічну карту її пригод, які вона вдруге переживала у сновидіннях, і відкрив для себе незліченні острови її приватного життя. У такий спосіб він довідався, що вона не мала наміру одружуватися з ним, проте почувала себе міцно прив'язаною до нього з почуття глибокої вдячності за те, що саме він її розбестив. Не раз вона заявляла йому напрямки:
— Обожнюю тебе за те, що ти зробив мене хвойдою.
І вона мала рацію, хоча висловлювалася, може, й не зовсім точно. Флорентіно Аріса позбавив її так званої "шлюбної" цноти, ще пагубнішої, аніж цнота природжена або здержливість удівства. Він навчив її очевидної істини: усе, що двоє роблять у ліжку, не слід вважати аморальним, якщо воно підтримує живим вогник кохання. І ще навчив її того, що потім стало суттю усього її життя: переконав її, що кожна людина народжується на світ з певною мірою відпущеної їй снаги і ті, хто не використовує себе задля певної мети, власної або чужої, добровільної або примусової, пропадають навіки. Її заслугою було те, що вона сприймала його науку бездумно й без вагань. Хоча, переконаний, що знає її краще, аніж будь-хто, Флорентіно Аріса не міг зрозуміти, чим так вабила до себе чоловіків жінка з такими примітивними інстинктами, яка, до того ж, не переставала говорити в ліжку про свою журбу за небіжчиком чоловіком. Єдине пояснення, яке спало йому на думку і якого ніхто не зміг би спростувати, було те, що вдова Насарета надолужувала ніжністю там, де поступалася в хитрощах і лукавстві. В міру того як вона поширювала свої володіння, шукаючи ліків проти своєї давньої недуги в інших розбитих серцях, вони почали бачитися все рідше й рідше і кінець кінцем забули одне одного без журби.
Вдова стала першою плотською любов'ю Флорентіно Аріси. Одначе замість зав'язати з нею стійкі взаємини, як мріяла його мати, обоє скористалися з цього зв'язку, щоб сторчголов кинутися у вир життя. Флорентіно Аріса розвинув активність, що здавалася неймовірною для такого чоловіка, як він, мовчазного, виснаженого та ще й одягненого, немов старий дід із далекого минулого. А втім, він мав у своєму розпорядженні дві переваги. По-перше, він мав призвичаєне око, яким відразу накидав на жінку, що чекала його, хай би навіть вона була в самій гущі натовпу, але, навіть упізнавши її, він наближався до неї з великою осторогою, боячись одкоша як найнестерпнішого для себе приниження і ганьби. По-друге, жінки непомильно впізнавали в ньому бідолаху, який мучиться самотністю і потребує любові, вуличного прохача, смиренного, як побитий пес, і це знання штовхало їх до нього, і вони віддавалися йому, не ставлячи жодних умов, нічого від нього не вимагаючи й нічого не сподіваючись, — їм вистачало втішної думки, що вони вчинили добре діяння, зласкавившися над ним. То була його єдина зброя, але завдяки їй він виграв чимало історичних баталій, в цілковитій таємниці з ретельністю нотаря записуючи кожну в зашифрований зошит, який серед усіх інших можна було впізнати з промовистого заголовку: "Вони". Першою він записав туди вдову Насарета. А через півсотні років, коли Ферміна Даса звільнилася від своїх освячених церквою кайданів, у нього вже було двадцять п'ять таких зошитів, і в них — шістсот двадцять два випадки кохань, які тривали певний час, не рахуючи незліченних скороминущих пригод, що не заслуговували бодай на побіжну поблажливу згадку.