Вишневий. А тоді ви нарешті щезнете? Лавро. Щезне той, хто вночі приходить. Вишневий (іншим щирим голосом). Скажи, Лавре, невже ти й досі віриш у комуну? Лавро. А ти й тепер не віриш?
Вишневий (роздумливо). Вже п'ятий рік божий, як я в обході — всі наші степи обійшов, усю Україну. Біля кожної комуни ставав — придивлявся. І що дужче придивляюсь, то дужче вагаюсь, питаюсь. Куди ж схилитися і хто з нас правий? Оце прийшов і до твоєї. Тікають. Яка земля! Краси якої місце! Млин! Хати! Повне господарство, повні права було дано — тільки жити комуною. І от вернувсь через три роки — тікають. Казарма, табір — не комуна, тринадцята рота, а не життя! Млин стоїть. І все посохло. І сохне, бачу, що найголовніше — в'яне, сохне людський дух. Тікають!.. А я? Вигнанець, безправний, вічний мандрівник, я тисячу верстов іду, щоб тільки побачити землю і цей ось бур'янець. Знаю ж, що не вернуть її мені, не повернеться і мрія голубом назад, не принесе й гілочки з надії, а бач — прийшов і тягне впасти на коліна, щоб струсити порох з оції ось билинки, щоб зазеленіла й буяла вона. Яка ж це сила, що гонить вас, а мене кличе? І як розсудить вона нас, й на кому кінчить?
Лавро. Я двадцять літ ходив обходом, теж Україну виходив і біля кожного хутірця кулацького спинявся, придивлявся. І що дужче придивлявся, то дужче упевнявся, хто з нас правий. Прийшов і до твого. Дивлюсь,— а вже втекти не можуть, бо пашпорти в хазяїна, пам'ятаєш? Яка земля, який великий світ, здається, а втекти не можна. Ой, каторга, а не життя. І сохне, бачу, не дух якийсь, а сохне, в'яне людське тіло, бо навіть квітнички свої хазяїн людським оком поливає. Пройшов і я не менш верстов, куди там,— більше, пройшов охлялий, ось-ось упаду. А це тягло на хутір твій. Тікав. А тепер? Нехай іще один піде чи двоє нестійких, нехай підкупиш третього, хай і дощів не буде рік, другий і третій, нехай ще раз, тікаючи, зруйнуєш ти машину у млині — комуну ми збудуємо! Час і життя та діло наше (подивився на годинник) ще тільки починаються. А тобі пора ховатися, бо вже світає.
Вишневий. Ще подивимось, кому розсвіне.
Лавро. Блуди!
Вишневий. Шкандибай!
Лавро. Перебив об капіталізму ногу — не жаль було, а цю на тобі до цурочки поб'ю. (Підняв костура). Тікай!
Пішов Вишневий. Одійшовши, оглянувсь на цигана.
Циган (на відповідь). Добре йому тікати, а як мені, без грошей! Та тут вбий мене, а не втечу! Не втечу, аж поки баба не поверне моїх грошей!..
ІІ
1
Ще до схід сонця Хима з бабою Лукією заходились домазувати млина. Тут же сидів лід Касян — куняв старий. Баба зразу
сказала:
— А вже й не люблю ото робити мовчки!
І потому співала щось трошки задирикувате й сумне. Хима непомітно (в засуканий рукав) витирала сльози. Нарешті баба заявила:
— Снився мені сю ніч такий сон, що, мабуть, щось буде. Чуєш, Химо? Химо-о! Та що з тобою сьогодні, дівко?
Хима (очулася). А що?
Баба. Глина он падає з рук, третій кавалок! Плюнь! Другі поприходять — хіба мало наймитів та наймичок! Та я сама як піду ось у неділю в Кураївку або Пантелики, то наведу на три комуні...
Хима. Та це я так... Ма'ть, не виспалась... А скажіть, бабо, ви багато по світах служили,— далеко од нас шахти?
Баба (взялась пригадувати). Може, Шмати? Дак це туди, за Голопузівку, де хутір Дурнохатка, по дорозі, як на Каргу повертати,— Сокирки, Вирвихвостого хутір, Чухали, Шпаличкй, Ступин, а тоді й Шмати. Служила й там колись, це того року, як ото кузьки-жука налетіло.
Хима. Та ні! Це де вугілля копають — шахти... Знаю, що на Донбасі, а де він, в яку сторону од нас?
Баба. То це ти плачеш з неполітграмоти? А я думаю, чого вона, за ким? (Зітхнула). Отак і я —як подумаю, яка я ще неполітграмотна, то так же досадно стане, так досадно... А диви! Здається, Яків? їй-богу, Яків іде!
Хима. Де? (Обернулась — справді Яків. Аж кинулась назустріч. Раптом стрималась і, щоб замаскувати свій рух, набрала глини). Ви ж, бабуню, не допитуйтесь, де був! Не треба й натякати навіть!..
Баба (образилась). А то я така дурна! Знаю ж! Навпаки — спитаюсь про таке, немовби я ні сном ні духом не знаю, що він тікав.
2
Тільки-но підійшов Яків, баба й одвела мову:
— От вже хто нам, Химо, скаже, чи далеко до шахт! Ти, певно, знаєш, Якове?
Подивився Яків на Химу:
— Ще гірш, як осєдлая!
У Хими аж сльози проступили:
— Яшо!
Яків. Не Яша я тобі більше, а Яків! А то й товариш Мовчан. І годі про шахти, бо вже он яривчани збираються на нас. Я на вивідки ходив, а не в шахти. Сьогодні мають межувати землю й одбиратимуть млина...
3
Ще баба Лукія не набралась як слід повітря, як з-за греблі з'явився Микитко. Тоді вже Хима кинулась назустріч:
— Я так і знала, Микитоньку, що ти не підеш, що ти вернешся. Ой любий мій, дорогий, золотий!
Микитко (удав сердитого). Якраз через вас підеш! Яривчани з лопатами йдуть землю межувати, млина одбирати, а ви тут що? Хоч і на однім місці, хоч і млина мажете, а проте спите? Так?.. Та за таке діло в городі ви знаєте що? Зразу б із комсомолу, а тут що?
Дід Касян (у стукачку вдарив). Ідуть!
Баба Лукія (набралась повітря). З лопатами!
Хима (трохи розгубилась). Що ж тепер робитимем?
Микитко. Отож-бо й є!
Яків. Не знімайте паніки! Організованість і дисципліна! Химо! Ти зараз бігом у комуну до Лавра!..
Хима. Я не добіжу ркрро.; Я ногу наколола!.. Ось, біжіть ви, бабо!
Баба. Стара я,.(щобубігати... І, Яків (підніс <голос)> Дисципліна! Скажіть, що яривчани прийшли землю, і млин одбирати...
Баба Лукія, полаявшись пошепки з Химою, побігла. Яків ідо всіх:
— З яривчаиами — стули зуби й мовчи!..
4
З лопатами, дерев'яним сажнем, шнуром на міряння вийшли на греблю яривчани: Ахтительний (з планом), знайомий чоловік, М а к с и м — чоловік з десять всіх. Між ними тулились Макар, Супруни, Костя.
Ахтительний (звернувся до Макара). Товаришу голово колективу, імені товариша Посунька! Щоб не вийшло мітингу, дозвольте мені маленьке попереднє слово. (Вийшов наперед, до комунарів). Бонжурі слухайте! Соціалізм не. сіно, але й вам не можна далі бути тим домашнім животним, котре, як-то кажуть, лежить, саме не їсть і другим не дає...
Микитко {не витримав). Та ви його давно б з'їли, якби не ми.