— Кабачкова! — прикрикнув на нього Виграш.— Ти колись бачив, як падає кабачкова хатка? А я бачив — видиво не з приємних.
— Звучить, як п'янка з маслянки,— бовкнув Кармоді й нескромно захихикав.
— Припини! — з притиском просичав Виграш.— Зосередься! Зберися з думками! Підготуй свої сірі клітини до зустрічі із світилом! Бо гряде він — справедливий Меліхрон!
Кармоді відчув себе на диво спокійним. Він пошукав очима по нерівній місцині та не примітив нічого нового.
— Де він? — запитав Кармоді у Виграша.
— Меліхрон утілюється, щоб мати можливість розмовляти з тобою. Відповідай йому сміливо, але делікатно. Крий Боже натякнути на його каліцтво. Це розсердить його. Пам'ятай...
— Що за каліцтво?
— Пам'ятай про його єдиний гандж. Та насамперед, коли він поставить своє Запитання, відповідай на нього дуже обережно.
— Стривай! — знову перебив Кармоді.— Ти хочеш збити мене з пантелику! Яке каліцтво? Який гандж? І яке Запитання він поставить?
— Не присікуйся! Терпіти цього не можу! — сказав Виграш.— А тепер я спати хочу — вмираю. Я й так уже затягнув із сплячкою, що далі нікуди, а все заради тебе. Бувай, хлопчику. Пильнуй, щоб тобі не всунули дерев'яну піч.
З цими словами зелений вуж умостився зручніше, засунув хвостик у рот і заснув.
— Нещасний маляр-мазило,— кип'ятився Кармоді.— Ще й Виграшем називається! Ти такий самий Виграш, як п'ятаки на очах мерця.
РОЗДІЛ 7
Вулкан несамовитів і димів, випльовуючи згустки полум'я і жбурляючи в чорне небо сліпучі вогняні кулі, вибухав мільйонами розжарених уламків, а кожен уламок розсипався знов і знов, аж поки небо осяяла заграва, а три маленькі сонечка поблідли.
— Ого! — вирвалось у Кармоді. Це скидалося на мексіканський фейєрверк у парку Чапультепек на Великдень, і Кармоді був вражений до глибини душі.
Сліпучі брили впали на землю, і їх погасив океан, що для того й з'явився. Барвисті пасма диму скручувались і спліталися між собою, а глибокі води засичали і стали парою,
що знялася вгору дивовижними хмарами, зринувши потім дощем.
— Ух! — не стримався Кармоді.
Дощ падав навскісне, та раптом знявся вітер, що підхопив води і сплів їх у велетенський смерч. Чорний із сріблястими відблисками смерч рушив своїм грубезним стовбуром до Кармоді під ритмічний супровід оглушливих ударів грому.
— Годі! — залементував Кармоді.
Наблизившись майже впритул, смерч розсипався, вітер і дощ шугонули в небо, грім угамувався до зловісного гуркоту. Потім немов заграли сурми, заспівали псалмів, завили волинки й ніжно стогнали арфи. Інструменти звучали все тонше й тонше, мелодія торжества й тріумфу нагадувала бундючний супровід до титрів історичної кіноепопеї виробництва студії Метро Голдвін Майєр у Сінематоскопі на Тодд-АО, хоча була набагато зграйніша. Нарешті відлунав останній вибух звуків, світла, барв, руху та всілякого іншого. Запала тиша. Під фінальні акорди Кармоді заплющив очі, та розплющив їх саме вчасно. Звуки, світло, барви, рух та всіляке інше перетворилися на античну оголену постать.
— Вітаю! — промовила постать.— Я Меліхрон. Як вам сподобався мій вихід?
— Я приголомшений,— признався Кармоді від щирого серця.
— Справді? — перепитав Меліхрон.— Я питаю: ви справді приголомшені? Не просто вражені? Кажіть правду і не шкодуйте мого самолюбства.
— Присягаюсь! — потвердив Кармоді.— Я справді приголомшений.
— Гаразд, це чудово,— сказав Меліхрон.— Ви бачили невеличку прелюдію до мене. Я сотворив її зовсім недавно. Гадаю,— я справді так гадаю,— що вона щось говорить про Мене, правда?
— Щира правда! — сказав Кармоді. Він намагався пригадати, кого нагадував Меліхрон, та чорна агатова постать героя мала ідеальні пропорції і не мала індивідуальних рис. Вирізнявся тільки голос — чистий, занепокоєний трохи і трохи плаксивий.
— Все це, звичайно, недоречне,— вів далі Меліхрон.— Я маю на увазі грандіозний вступ до себе самого і таке інше. Та все-таки я на своїй планеті. А коли не похизуватися на своїй власній планеті, то де ж тоді хизуватися?
— Безперечно,— погодився Кармоді.
— Ви справді так вважаєте? — поцікавився Меліхрон.
— Цілком відверто і щиро,— запевнив Кармоді.
Меліхрон на якусь мить замислився, а відтак уривчасто промовив:
— Дякую вам. Ви мені подобаєтесь. Ви розумна, чуйна людина і не боїтеся виказувати свої думки вголос.
— Дякую вам.
— Ні, я й справді так думаю.
— Гаразд, а я справді вам удячний,— потвердив Кармоді, намагаючись приглушити у своєму голосі ледь помітну нотку роздратування.
— Радий, що ви прибули,— сказав Меліхрон.— Знаєте, моя розвинута інтуїція (я пишаюся нею) підказує, що ви зможете мені допомогти.
На кінчику язика в Кармоді крутилося, що допомоги потребує радше він, тим паче, що він узагалі нікому не може допомогти, бо не здатний зарадити собі в найголовнішому — знайти дорогу додому. Одначе вирішив цього разу промовчати, щоб не образити Меліхрона.
— Моя проблема постає з мого становища,— вів далі Меліхрон.— А становище моє неповторне, дивовижне, величне і багатозначне. Ви чули, мабуть, що вся ця планета цілковито моя, та справа тут набагато поважніша. Я — єдина істота, здатна тут жити. Інші робили спроби, закладали поселення, плекали худобу і висаджували рослини. Все з моєї волі, звичайно, і все марно. Вся без винятку чужа моїй планеті матерія розпадалась у прах, а мої вітри принагідне розвіювали його в космосі. Що ви на це скажете?
— Дивно,— сказав Кармоді.
— Так, влучно сказано! — похвалив Меліхрон.— Справді дивно! Але воно так є. Ніщо тут не може жити, крім мене і всього розмаїття моїх форм. Я аж жахнувся, коли зрозумів це.
— Уявляю собі.
— Я тут із споконвічних часів. Віками задовільнявся я скромним життям у подобі амеб, лишайників, папороті. Тоді все було прекрасно і просто. Я жив мов у райському саду.
— Це, мабуть, було чудесно,— зауважив Кармоді.
— Особисто мені подобалося,— повагом вів далі Меліхрон.— Але, самі розумієте, так не могло тривати вічність. Я відкрив еволюцію і пішов за нею, змінюючи планету за образом своїм і подобою. Я ставав багатьма істотами, часом не дуже вдалими. Пізнавав зовнішні світи й експериментував з життєвими формами, які там бачив. Довгий час жив у подобі вищих форм — гуманоїдів, хтерізоїдів, оліхордів та інших. Усвідомив свою неповторність і це призвело мене до самотності, з якою я не міг примиритися. Тому я повстав!.. Я увійшов у людський період розвитку, що тривав кілька мільйонів років. Я втілив себе в цілі народи і дозволив їм — ні, спонукав їх — іти війною один на одного. Майже тоді ж я спізнав секс і мистецтво, і те, й друге я прищепив своїм народам і деякий час розкошував. Я розділився на чоловіків і жінок, причому кожне існувало само по собі, водночас перебуваючи частиною мене самого. Я розмножувався, впадав у збочення, спалював себе біля ганебного стовпа, розстрілював себе, укладав із собою мирні угоди, одружував і розлучав себе, проходив через незліченні мініатюрні самогубства і самонародження. Частинки мого єства культивували мистецтво,— деколи дуже мило,— і релігію. Вони молилися — мені, звісно, і це було справедливо, бо я — першопричина всього. Я навіть дозволяв їм визнавати і славити верховні істоти, якими був не я. Бо тоді я був надзвичайно ліберальний.