РОЗДІЛ XXI
ВІЧ-НА-ВІЧ
І ось, неждано-негадано, я — в Барбізоні. Було близько другої пополудні, коли вулиці зовсім безлюдні: всі художники-трударі, пишуть десь етюди, всі нероби подалися на прогулянку в ліс чи на луки. Криві бруковані вулички тонули в тиші, готель теж наче вимер. Тим приємніше було зустріти в їдальні одного з моїх давніх приятелів. Судячи з його міського костюма, він збирався виїздити з Барбізона. І справді: поряд із ним стояла валіза.
(1) В ЗО-60-ті роки минулого сторіччя в селі Барбізоні біля лісу Фонтенбло під Парижем працював гурт прогресивних художників, що утверджували естетичні цінності національного пейзажу. [272]
__ Невже Стенніс?! — зраділо вигукнув я.— Кого-кого, а тебе аж ніяк не сподівався тут зустріти!
__ Ще трохи, і ми не зустрілися б,— відповів він і заговорив віршами: — "Цар Пандіон помер, його прибічники __в могилі". Так-так, нам тут місця нема, ми — прибульці з античності...
__ "Були у мене друзі, товариші були",— процитував я у відповідь. Ми обидва були схвильовані до глибини душі: адже після стількох років несподівано зустрілися там, де колись так весело минала наша юність, тепер давня і прекрасна.
— Ти вгадав мої думки! — мовив мій приятель.— "Все сплинуло, усі в минуле відійшли..." Я тут пробув тиждень, і єдиною живою істотою, що впізнала мене, був Фараон. Ну й, звісно, родина Сірон та вічно молодий Бодмер.
— І ніхто не вцілів?
— З нашої геологічної епохи? Жоден! Це просто якісь античні руїни, а не Барбізон!
— І що за кочівники розбивають свої шатра серед цих руїн?
— Молодь, Додде, молодь. Квітуча, самовпевнена молодь. Це хуліганські зграї! І подумати лишень — ми ж, самі були колись такими! Як тільки Сірон не вигнав нас геть зі свого закладу!
— То, мабуть, ми були не такі вже й погані,— спробував я заперечити.
— Либонь, і так,— відповів Стенніс.— Тепер тут є ще один англієць, що може порятувати тебе від нудьги.
Ці слова нагадали мені про мету, задля якої я сюди приїхав і про яку ця випадкова зустріч змусила мене забути.
— І хто ж він? — спитав я.— Розкажи.
— Рятівник від нудьги? Ну, він дуже симпатичний добродій. Досить неговіркий, нуднуватий і ввічливий, проте дуже й дуже приємний. До того ж, він — щирий британець, простодушний брит. Боюсь, це трохи лоскотатиме твої заокеанські нерви. Хоча, з другого боку, ви повинні зійтися відразу. Він великий прихильник однієї з (пробач мені) найнеприємніших рис вашої великої республіки: він виписує й уважно перечитує купу американських газет. Я вже казав, що він чоловік простодушний.
— А які саме газети?
— Ті, що виходять у Сан-Франціско. Двічі на тиждень він отримує чималу пачку й перечитує, як Біблію. Це [273] одне з його уподобань. Друга його вада — несусвітне багатство. Він найняв колишню майстерню Массона — пам'ятаєш, на розі? — розкішно умеблював її й живе там, утішаючись витонченими винами та мистецькими творами. Коли сучасні молодики вирушають у "Печеру розбійників" на пунш — адже ці огидні мавпи роблять усе те, що робили й ми (раніше я ніколи не помічав, наскільки по-рабському людина кориться традиціям),— так ось, коли вони рушають у "Печеру розбійників", Медден привозить їм туди кошик шампанського. Якось я сказав, що цього не варто робити, бо пунш — гарніший напій, але він відповів, що ці молодики віддають перевагу шампанському, і, мабуть, саме так воно і є. Він дуже добрий, дуже меланхолійний і досить безпорадний. О, мало не забув! Він малює. Він ніколи не вчився живопису, а йому вже давно минуло тридцять, і він малює картини.
— І як? — спитав я.
— Непогано, я б сказав,— відповів Стенніс.— Оце й дратує. Можеш пересвідчитись сам. Ось одна з них.
Я озирнувся. Я добре пам'ятав цю кімнату: столи, розставлені літерою "П", старий буфет, розбитий рояль, картини на стінах... Були тут відомі мені "Ромео і Джульєтта", "Вид Антверпена з річки", "Кораблі в замерзлій гавані", величезний мисливець, що сурмить у величезний ріг. Висіло й кілька невідомих мені картин — дарунки нових поколінь художників,— не гірших, але й не кращих. На одну з них і показав Стенніс. Картина була виконана дуже нерівно й грубо, переважно мастикіном, деякі місця привертали увагу вдалим колоритом, інші були виконані недбало й нецікаво. Однак мою увагу привернув сам пейзаж, а не його виконання. На першому плані тяглася смуга чагарників та піску, всіяного уламками дерева, а за нею вигравала кольорами широка лагуна, оточена білим кільцем прибою. Ще далі синів пруг океану. На небі не було ані хмаринки, і я ніби відчув гуркіт важких хвиль, що розбиваються на рифах,— переді мною був острів Мідуей, зображений з того самого місця, де я вперше ступив на нього з капітаном і де сідав у шлюпку в день нашого відплиття! Якусь хвилину я роздивлявся картину, аж раптом помітив щось невиразне на небокраї. Придивившись, я зрозумів, що то димок пароплава.
— Так,— мовив я, повертаючись до Стенніса,— тут щось є. А яка це місцевість?
— Так собі, фантазія,— відповів той.— Саме це мені й [274] подобається. У більшості сучасних молодих художників фантазії не більше, ніж у слимака.
— Ти кажеш, його прізвище Медден? — розпитував я далі.
— Так, Медден.
— А він багато подорожував?
— Цього я не знаю. Про себе він майже не розповідає, все більше мовчить, покурює, посміюється, коли хто жартує, часом жартує й сам... Але його не назвеш цікавим співрозмовником — він просто приємний чолов'яга... Ні,— докинув Стенніс,— він тобі все-таки не сподобається, Додде. За вином ти полюбляєш добру бесіду, а він — нестерпно нудний.
— У нього великі русяві баки, як моржові бивні? — спитав я, пригадуючи фото Годдедааля.
— Звичайно, ні! Звідки ти взяв?
— А він часто пише листи? — провадив я.
— Не знаю... Що це з тобою? Чому це ти так зацікавився ним?
— Річ у тому, що я, здається, знаю цього чоловіка. Здається, він саме той, кого я шукаю,— мій брат, з яким я давно втратив зв'язки...
— Але ви не близнюки, я гадаю? — засміявся Стенніс. Тут до готелю під'їхав екіпаж, замовлений Стеннісом, і ми попрощалися.
До обіду я бродив полями. Мені хотілось побути на самоті, наодинці з новими почуттями, що опанували мене. Незабаром я мав зустрітися з чоловіком, голос якого, я колись чув і який протягом стількох днів переповнював моє життя нетерпінням і тривогою, змушуючи і вночі думати про нього. Тепер я стукався в його двері, і ми мали ось-ось зустрітися віч-на-віч. Нарешті я дізнаюсь про таємницю підміни корабельної команди.