Діккі довелося, вкупі з іншими арештантами, дивитися крізь загратовані двері на зарослий травою невеличкий майдан, на ряд апельсинових дерев, на червоні черепичні покрівлі та на глиняні стіни дрібних крамничок.
На заході сонця стежкою, яка перетинала майдан, потяглася сумна процесія: зажурені жінки несли банани, касаву та хліб – харчі для бідолашних в'язнів, своїх близьких, яким вони постачали засоби для життя. Приходити дозволялось двічі на день – вранці та ввечері. Республіка давала своїм примусовим гостям воду, але годувати їх не хотіла.
Увечері вартовий вигукнув ім'я Діккі, і той підійшов до дверних ґрат. Там стояла його маленька свята. З-під чорної мантильї, яка запинала їй голову та плечі, виглядало не обличчя, а осяяна печаль; ясні очі дивились на Діккі так жадібно, наче хотіли витягти його з-за ґрат до себе. Вона принесла смажене курча, кілька апельсинів, ласощі та білу хлібину. Солдат оглянув їжу й передав її Діккі. Паса говорила, як завжди, спокійно й коротко, трепетно-ніжним, як флейта, голосом.
– Ангеле життя мого, – сказала вона, – повертайся до мене швидше. Ти ж знаєш – життя мені нестерпне, коли ти не зі мною. Скажи, чи можу я тобі чим-небудь допомогти? Коли ні, я ждатиму тебе – тільки недовго. Завтра вранці я прийду знов.
Знявши черевики, щоб не турбувати своїх товаришів по ув'язненню, Діккі півночі проходив по камері, проклинаючи своє безгрошів'я та причину його, яка б вона не була. Він дуже добре знав, що гроші відразу б визволили його з неволі.
Два дні підряд Паса приходила до нього в призначений час і приносила їжу. Щоразу він жадібно допитувався в неї, чи не прийшов який лист або пакет, і щоразу вона сумовито хитала головою.
Вранці третього дня вона принесла тільки невеличку хлібинку. Під очима в неї були темні кола. Виглядала вона спокійною, як завжди.
– Сто чортів! – сказав Діккі, що розмовляв то по-іспанськи, то по-англійськи, коли як заманеться. – Це занадто пісна їжа, muchachito[86]. Невже ти не могла роздобути для свого чоловіка чого-небудь кращого?
Паса подивилась на нього, як дивиться мати на укохану, але вередливу дитину.
– Не гнівайся, – тихо сказала вона. – Завтра не буде й цього. Я витратила останній сентаво.
І вона притулилась ближче до ґрат.
– Продай усі товари в крамниці. Візьми за них, скільки дадуть.
– Ти думаєш, я не пробувала? Я хотіла продати за десяту частину ціни, але ніхто не дає жодного песо. В цьому місті немає жодного реала для допомоги Діккі Малоні.
Діккі похмуро зціпив зуби.
– Це все comandante, – пробурчав він. – Це він підбурює всіх проти мене. Ну, почекай же, почекай, поки відкриються карти!
Паса заговорила ще тихше, майже пошепки.
– Слухай, душа душі моєї, – сказала вона. – Я намагалась бути твердою, але я не можу жити без тебе. Вже три дні...
Діккі помітив, як у складках її мантильї тьмяно блиснула сталь. Поглянувши на нього, Паса вперше побачила його обличчя без усмішки – суворе, погрозливе, рішуче. І раптом він підняв руку, і усмішка знов осяяла його, як промінь сонця. З моря долинув хрипкий гудок пароплава, що саме заходив у гавань. Діккі окликнув вартового, що походжав біля дверей:
– Що то за пароплав?
– "Катаріна".
– Компанії "Везувій"?
– Певна річ.
– Іди ж, picarilla[87], – весело сказав Діккі, – до американського консула. Скажи, що я хочу побалакати з ним. Подбай, щоб він прийшов негайно. І гляди! Не показуйся з такими очима, бо я обіцяю тобі: сьогодні ж уночі ти покладеш голову мені на руку.
Консул прийшов за годину. Під пахвою в нього була зелена парасоля, і він нетерпляче витирав лоба.
– Послухайте, Малоні, – сказав він дражливо. – Ви собі гадаєте, що можете бешкетувати скільки завгодно, а я вас визволятиму з біди. Я не воєнний департамент і не золота копальня. У цій країні є свої закони, як ви знаєте, і, між іншим, є такий, що забороняє трощити голови регулярній армії. Ви, ірландці, завжди встряєте в бучу. Не знаю, що я тут можу зробити. Тютюну хіба прислати, для розваги... або газет.
– Нечестивець! – суворо перервав його Діккі. – Ти й на йоту не змінився! Ти виголосив точнісінько таку промову, коли на хори нашої каплиці забрались гуси та осли старого Койна, а винуватці хотіли сховатись у тебе в кімнаті!
– О небо! – вигукнув консул, похапцем надіваючи окуляри. – Ви теж закінчили Ієльський університет? І ви були в тій компанії? Я не пам'ятаю жодного студента з рудим... жодного на прізвище Малоні. Ах, скільки тих студентів не скористалися своєю освітою! Один із найкращих математиків випуску дев'яносто першого року продає тепер лотерейні квитки в Белісі. А в минулому місяці сюди заїздив колишній студент Корнельського університету. Тепер він молодший стюард на судні, що перевозить гуано. Коли хочете, Малоні, я напишу в департамент. І, може, вам треба тютюну або газ...
– Мені треба, – швидко перебив його Діккі, – тільки одного: ідіть до капітана "Катаріни" і скажіть, що його хоче бачити якомога швидше Діккі Малоні. Скажіть йому, де я. Поспішіть. Це все.
Консул був радий, що відбувся такою дрібницею, й подався геть. Незабаром з'явився капітан "Катаріни", здоровенний чолов'яга родом із Сіцілії, й підійшов до дверей тюрми, безцеремонно розштовхавши вартових. Так завжди поводилась в Анчурії фруктова компанія "Везувій".
– Я дуже шкодую, дуже шкодую, – сказав капітан, – що сталась така неприємність. Я весь до ваших послуг, містере Малоні. Ви матимете все, що вам потрібно. Все, що накажете, буде зроблене.
Діккі поглянув на нього без усмішки. Його руде волосся не заважало йому бути суворим і поважним. Він стояв, високий і спокійний, зімкнувши уста в пряму горизонтальну лінію.
– Капітане де Люкко, мені здається, що в мене ще є капітали у вашій компанії, і капітали не малі, належні мені особисто. Ще па тому тижні я просив вислати мені деяку суму. Гроші не прийшли. Ви самі знаєте, що потрібно для цієї гри. Гроші, гроші і ще раз гроші. Чому їх не вислано?
– Їх вислали з "Крістобалом", – жваво відповів капітан. – Де зараз "Крістобал"? Я бачив його біля мису Антоніо з поламаним валом. Якийсь катер буксирував його в Новий Орлеан. Але я захопив гроші з пароплава, бо знаю, що вони вам край потрібні. У цьому конверті тисяча доларів. Коли не вистачить, можпа ще принести, містере Малоні.