Вдова Бандуриста струшує бубоном — і брязкальця сколошкано скрикують.
— Ну, гостинець хай зостається в тебе,— змилосерджується, повертаючи цяцьку.
Катря, схлипуючи, виходить за ворота, пускає бубон покотом за непрошеними гостями, що похмуро віддаляються.
— Заберіть!..
Бубон із брязкотом котиться по дорозі, та дядько Сметана й удова Бандуриста не обертаються, наче поглухли.
— Ти чого зарюмсана? — здивувався ветфельдшер Ксаверій Якубов.— А не годиться так! Прийшла не сама, а з Найдою? Як здоров’ячко Найди? Бачу, йде на поправку.— Він полоскотав собаку між вухами, провів долонею по спині, обминаючи місця, де були рани.— А бинт із нього ти зняла?
— Бинт знявся сам...
— То й добре, хай рани загоюються на сонці. Вже позатягувались, а завтра-позавтра й зовсім оклигає твій звір...
Катря вже передумала розповідати про те, як, повернувшись із колгоспної ферми додому й довідавшись про пограбування серед білого дня, мати надавала Катрі потиличників та ляпасів. Мовляв, зоставила стерегти хату, а ти впустила злодіїв і повіддавала все. Передумала розповідати й про зажерливих дядька Сметану і вдову Бандуристу, які, видно, тільки й чигали на те, щоб Катря сама зосталась на обійсті...
— А в мене оказія цікава,— всміхався ветфельдшер,— ходи-но зі мною до хліва.
Катря, тримаючи Найду на повідці, подалася слідом за хазяїном до дерев’яного хліва. Тут, у кутку, застеленому соломою, на яку падали воскові плями сонця через щілини в стінах, щось вовтузилось, шеберхало. Катря, пригнувшись поряд із ветлікарем, побачила якийсь дивний клубок. Примружившись, із цього клубка нарешті виділила тигрової масті кішку, що лежала на боці й задоволено муркотіла... Але невже біля неї товчуться кошенята? Катря навіть руку вперед простягла, щоб помацати,— й боязко відсмикнула.
— Це... кролики? — здогадалась вона, й сама не вірячи в свій здогад.
— Ага, кролики.
— А чого вони... опинилися тут?
— Опинилися...
Кішка мружила золотаві очі, що глибоко мерехтіли в сутінках хліва, муркотіла й нітрохи не боялась Найди. І кролики, які тицялись клубочками в гострі соски по-материнському втішеної кішки, теж не боялись Найди, що спокійно, без будь-яких виявів ворожнечі стежила за цим дивним сімейством...
Катря вийшла з хліва слідом за ветфельдшером, вірячи й не вірячи в справжність щойно побаченої картини.
— Крільчиха привела кроленят,— сівши на колоду під хлівом, став оповідати Ксаверій Якубов.— У клітці була дірка, десь вона вискочила через ту дірку — й пропала. Не вернулась ні в клітку, ні на подвір’я. А кроленята їсти хочуть, що тут подієш? Ну, я й надумав пустити їх до кішки. Це — сусідська, мала виводок кошенят, то потопили їх у ставу. Кішка за своїми кошенятами, бачу, побивається, а кролики без крільчихи поздихають. Що буде — те й буде!.. Спершу одненьке пустив до неї, бачу — прийняла його, й кроленя не боїться. Тоді й решту пустив до кішки, вони й почали смоктати молоко, а вона — рада, наче то її рідні кошенята. Сьогодні цілий день разом.
— І кішка їх не загризла?
— Таки не загризла... Материнський інстинкт такий сильний, що однаково, кого саме годувати: своїх дітей чи чужих. І в кроликів теж таке сильне бажання мати матір, вижити, а не вмерти, що вони й до кішки потягнулись, як до рідної. Е, дочко, серед тварин ще й не таке трапляється! І серед птахів теж дивовиж усяких немало... Ось я чув про лосенятко, ще зовсім маленьке. Стара мати-лосиха загинула, то воно на лісовій галяві набрело на череду худоби. Й пристало до корови, в якої було своє телятко. Корова підпустила лосенятко до вимені, воно посмоктало молока, підкріпилось, а потім разом із чередою й до села подалось. Худоба косує на нього, а лосенятко йде за коровою, з-під якої попило молока,— і край. Так і до колгоспної короварні дісталось, так і вижило. А якби не пристало до тієї корови, то хто зна, чи вижило б...
Спочатку ветфельдшер погодував Найду, потім пригостив Катрю — пиріжками з сиром та молочним киселем. По смачному обіді обоє подались до хліва, бо хіба ж не цікаво було ще раз подивитись на химерне сімейство. Катря з Найдою ступали скрадливо по соломі, щоб і галузка не тріснула. Діставшись півтемного кутка, обоє в четверо здивованих очей довго дивились, як кішка, вільно розкинувшись на соломі, спить, а довкола неї скупчились кролики. їхні маленькі пухнасті клубочки оточили кішку з усіх боків, наче оберігали її щасливий сон. І Катря з Найдою так само обережно подалися з хліва, ступаючи безшелесно, обачно...
Увечері до ветфельдшера навідалась мати по Катрю.
— Даруйте, Ксаверію Онисимовичу,— бідкалась,— що моя дитина хати не тримається! І в кого вона така вдалась, волоцюга? Я на фермі біля телят, а їй подітись ніде. Якби вона знала батьківську руку та батьківський ремінь, то, може, й була б схожа на людських дітей.
— Ми з Катрею дружимо,— покашлював ветфельдшер у кулак. Його блідо-рожеві, як бузьків огонь, очі не дивились на матір.— Собаку разом лікуємо.
— Й шолудивого пса доп’яла десь! Може, коростявий, може, хороби розносить...
— Хороби ми вже полікували, оклигує собачка.
— Хіба я не знаю,— зашепотіла мати на вухо ветфельдшеру,— що дитині потрібен батько? Ще й як потрібен! І я вже стараюся знайти, але тепер хіба легко з чоловіками? Й той не той, і з тим каші не звариш... Розбалували їх жінки так, що ніякої ради з ними не даси. А хіба я своїй Катрі щастя не хочу? Хочу!
— А так, а так,— згоджувався ветфельдшер, який остерігався гостре слово сказати кому-небудь.— Авжеж...
Катря, стоячи неподалік, пальцями водила поміж вухами Найди, й собака, чуючи дитячу ласку, вертів куцим хвостиком. Уже мати взяла дочку за руку, вже й на вулиці опинились, як ветфельдшер погукав із обійстя:
— Катре! Ти ж бо дивися за собакою, щоб сидів на прив’язі, не вештався безпритульним, бо бездомних собак чи виловлюють, чи стріляють.
— Ото ще мені,— пробурчала мати, коли трохи віддалились.— Хіба за кожну бездомну собаку напереживаєшся? Не втямиш цього Якубова: коле кабанчиків і ріже телят, може корову прирізати, а тут — за псом побивається... Не приведи господь, як покусають скажені — і збіситься.