Вночі я часто не впізнаю міста — власне, це не зовсім точно, добре знаю його вулиці, знаю його обличчя, знаю запахи кожної вулиці, знаю барви зокрема й у сукупності, — а вночі воно завжди дивує мене якимись несподіванками, якимись новими відкриттями. '
М'якою лінією вирисовується на тлі синювато-чорного неба його притемнілий силует, він, той силует, тепер аж ніяк не чіткий, десь обірваний, десь несподівано гостро окреслений — і від того знайоме за дня чомусь здається ще кращим, чистішим, необхіднішим. Освітлені за північ вікна — то не завжди тривога, не завжди клопіт, то не раз — вибух музики, сміху, поцілунок, задума й праця. Люблю таємничість освітлених за північ вікон, те намагання міста продовжити день уночі, розбити межі поміж днем і ніччю — і в той же час підкреслити різницю поміж ними.
Щойно прошумів дощ, і волога з-над ріки ще відчутніша, змішана з подихом дощу, світла й приємна, під ногами — мокра бруківка, можна йти серединою вулиці, де навіть посеред дня не надто жвавий рух. Хтось пройшов з транзистором — не людина, тінь наче, тінь, котра несподівано зазвучала тоненьким голосом флейти. Пригорблена жінка веде на ремінцях двох маленьких собачат. Одне спиняється біля дерева, друге також змушене спинитись.
Йдуть троє — чоловік, жінка, в чоловіка на плечі — дитина. Спить,' опустивши ручку додолу, ручка тихенько погойдується в такт батьковій ході.
Ще двоє — назустріч. Хлопець несе дівчину на руках, вона тихо сміється, їй подобається такий вияв лицарства, він переносить її через маленькі калюжки на тротуарі, як через велетенські й небезпечні в своїй розбурханості потоки, — переносить обережно, як найдорожчий у світі скарб, і вона сміється радісно й тихо, сміх її змішується з вологістю від ріки, з мелодією, зіграною на флейті, з тихеньким похитуванням дитячої руки, з моїми кроками, з диханням міста, з тремтінням дуже далеких і дуже маленьких зірок.
Тут, над нашим містом, зорі ніколи не бувають надто великими, низькими й блискучими. Вони здебільшого дрібні, страшенно віддалені й не раз притьмарені туманами, що випливають з ріки й наче долонями затуляють їх. І тим пильніше ми шукаємо там, далеко, своїх зірок. Чим далі вони — тим звабливіші.
Запізнілий тролейбус наближається до зупинки, з нього ніхто не виходить, там усього кілька пасажирів, і так, наче це рейс на їх замовлення, водій спокійним і приємним голосом повідомляє в мікрофон: ".Г.Одна з найкращих у місті вулиць. Раджу вийти і пройтися хоч трохи пішки, якщо не дуже поспішаєте. За кількадесят метрів звідси — вежа сімсотлітньої давності. Ведуться реставраційні роботи. За поворотом — зупинка трамвая номер п'ять". І за секунду: "Зараз перша година вісім хвилин".
Ага, я чула вже про цього водія, він ніколи не кричить у мікрофон: "Пасажири, не товпіться біля входу, бо людям треба сісти". Чи: "Скільки можна кричати, щоб платили за проїзд". Цей водій знайшов свій спосіб розмовляти з пасажирами, і кажуть, що він здає після зміни найбільшу грошову виручку. Якось ніяково, мабуть, і професіональним "зайцям" не оплатити за проїзд.
Я йду все-таки пішки й далі, дорога веде мене до заводу, прохідна яскраво освітлена, я показую перепустку і йду поволі попри цехи — вони, як і все місто, не схожі на свою денну подобу, вони здаються нереальними у тому освітленні, вони стають наче символами, наче — задумом, котрий ще тільки треба втілити в життя. Але це мені лише так здається. Вони живі, гарячі, пульсуючі, як тіла велетнів з тисячами очей і тисячами рук. Зараз, уночі, не видно сміття, відходів, нерівностей асфальтованих доріжок, зараз — сама лиш досконалість, єдність, нерозривність усього тут, на заводі, навіть старі корпуси, не надто приємні для ока вдень, тепер виструнчуються, немовби піднімаються вгору, розпростовують плечі, вибухають світлом, усе — гармонія, усе — краса, і понад тим усім — небо в далеких зірках і запах туману з-над ріки, запах заводу і запах висвітлених кетягів розквітлої старої акації.
Годину тому я відважилась на героїчний вчинок: подзвонила Борисові додому. Затулила хустинкою телефонну трубку — кажуть, від цього змінюється голос, — і попросила Бориса.
— Хто питає? — поцікавилась невдоволено Борисова мати. Я зрозуміла її невдоволення, але відповіла:
— Це з заводу, з цеху, терміново потрібен...
— Ґм... — сказала Борисова мати те з більшим невдоволенням, — мушу вас засмутити: він уже на заводі, щойно викликали, шукайте його там.
Йду до мого склоцеху. Кажу — мого, але він уже наче й не мій. Був моїм тих десяток днів, коли сиділа над проектом, а від нинішньої розмови з Пет-Петом — уже не мій. Віддала його Пет-Петові. Назад віддала, а от він — чи почуває цех своїм? Треба запитати.
У цеху — той же гуркіт, той же невтишимий і невпинний рух конвейєрів, те ж палахкотіння скловарної печі. Величезна, без міри, до неймовірності збільшена розжарена червона куля ось уже тільки вогненною ниткою з'єднана з соплом, ось уже й та нитка перетята, куля спадає вниз, пригасає, тьмяніє, а за нею нова крапля з тієї ріки, і так безконечно, завжди, день і ніч, доти, доки знадобиться людям, доки не знайдуть ще якогось іншого, мудрішого способу виконання тієї ж роботи. Раптом змішується усе в моїй уяві, бачу новий цех, якийсь фантастичний, прозоро-світлий, з людьми, одягненими в легке, зручне убрання. Люди . рухаються вільно, легко, вони відчувають досконалість власну і досконалість того, що їх оточує, нема ані гуркоту, ані випарів, ані дихання газових пальників, і уздовж над цехом — колосальна галерея, теж прозора, у зелені, там люди відпочивають, і хто захоче, може слухати музику, випити склянку холодного апельсинового соку, — знову ти зі своєю утопією, — чую я голос Пет-Пета, — це все можливо через сто літ, та й то не у склоробному цеху, Сорохтеєчко, тож одумайся, стань на реальний грунт... Що ж, я зараз потішу Бориса, скажу йому, що стала на реальний грунт, що вже не позбавлю його можливості засідати в розкішному кабінеті, от лише жаль трохи, що Іван Ратай не зможе відпочити в тій гарній, затишній кімнаті: її вже не буде, її нема в Пет-Петовому проекті. Ну, нічого, зате Іван Ратай зможе відчути, що начальник цеху — це таки начальник цеху, а механік —• таки механік, бо в них будуть розкішні, добре обладнані кабінети. Кінець кінцем, Іван Ратай зможе подарувати комусь у той кабінет свою картину. Хоча ні, його картини — або надто грандіозні за задумом, вони вмістилися б хіба що в тому моєму утопічному цеху,— або надто грандіозні, або надто суб'єктивні, як та акварель, про яку розповідав мені Борис.