Зрештою, читач може чинити так, як вважатиме за потрібне, — це просто добра порада автора, а читач хай сам вирішує: варто чи не варто докучати подібними запитаннями Іванові Ратаю, котрого вже брали за "об'єкт вивчення" .соціолог, психолог, зо два обласні журналісти; котрого намагались, як ви самі були щойно свідками, зрозуміти його друзі і (це вже без свідків, звичайно, але також було) знайомі дівчата, які" шукали собі симпа-
тичного й доброго товариша для проведення вільного часу.
Вдовольнити свою цікавість щодо особи Івана Ратая читач зможе тільки при умові, що сам завоює довіру Івана і спонукає його до відвертості (спонукає по-доброму, звичайно), автор же, зі свого боку, може поінформувати читача лише про ті факти з Іванового життя, які вже відомі, скажімо, його товаришам по роботі чи просто знайомим і не становлять ніякої таємниці.
Приміром, Іванові якось трапилося почути виступ одного поета, і той наче поскаржився, що не знає кореня свого роду далі, як до діда, і висловив жаль (поет, маємо на увазі, висловив жаль) з приводу того, що якийсь там англійський лорд чудово знає свій родовід аж на сотні років у глиб часу. Іван Ратай подумав, вислухавши ці жалі та вірша, в якому поет наївно тлумачив походження свого прізвища,'—Іван тоді з легеньким почуттям переваги подумав, що його рід, мабуть, був такий же давній, як і якийсь там лордівський, бо в них з покоління в покоління переказували, що найдавніший Іванів предок засіяв найперше зерно в землю і зібрав з того зерна найперший урожай: спершу жменьку, потому жменю, а потім уже й лантух. А коли на тім місці, де Іванів пращур сіяв перше зерно, збудували перше городище й обвели його муром, то син того пращура зостався навіки у городищі — аж до Іванового коліна, і кожному з їх роду знаходилося роботи більше, аніж усім англійським лордам. Дітей треба було годувати, взувати, одружувати й видавати заміж, а також боронитися од мору, од ворожої зброї і безчестя.
Один Іванів прадід разом із кількома своїми ^товаришами у тому ж місті, де Іван тепер працював на великому заводі', найнявся на перше крихітне підприємство, власне, цегельню, з якої виріс тепер відомий далеко за межами міста великий керамічний завод. І коли було .відзначено сто років^ його існування, то якраз при тій нагоді згадували прізвище й Іванового прадіда, що той знайшов якийсь спосіб випалювання цегли (який саме, Іван не знав, бо не дуже на тому розумівся, зате знав, що тим секретом користуються ніби й досі).
Інший Іванів прадід поїхав був на заробітки до Америки, однак .чи доробився великого маєтку, чи зостався таким же бідаком, як був, ніхто ніколи не довідався, бо прадід був неписьменний, а звіряти свої думки найманому писареві, мабуть, не мав охоти, тому й слід за ним загубився, тільки й то-— го, що знають — був такий, що поїхав до Америки. Дід же Іванів по материній лінії був людиною вже незвичайною в родині, бо вмів грати на скрипці, а також вирізати ножем з дерева дивовижні фігурки, і, мабуть, якраз від того діда й перейшла до Івана охота до малювання. Дідів талант до гри порятував у воєнні роки пораненого солдата, що лежав у вузенькій прибудові й важко стогнав та марив, а в світлиці дід грав на скрипці голосні пісні німецькому офіцерові, аматорові народної музики. Офіцер обіцяв дідові неодмінно узяти його по війні до свого домашнього оркестру, який німець мав намір урядити з слов'ян-музик, доконче із слов'ян, розчулювався німець, слов'яни мають чуття до музики, визнавав німець, а дід грав, і йому понад усе треба було заслонити своєю музикою життя того хлопця в тісній прибудові,—хлопець мав вузькі чорні очі й широкі вилиці і зовсім би не підійшов для майбутнього оркестру аматора народної музики.
Правда, Іванові на думку не спало, що все це він міг переповісти психологові, і той би знайшов
належне оформлення кожній з цих історій, а також відповідне пояснення внутрішньої і зовнішньої причини поведінки предків Івана Ратая, але оскільки Іван гадав, що всі ці події мають значення тільки для нього, лиш часом переказував їх друзям — як переказав би, може, якийсь цікавий фільм, котрий справив на нього враження.
Як автор уже зазначив, дід-музика передав Іванові у спадок свій мистецький хист, а також ім'я, яке онукові було звичним, як власне обличчя, і навряд чи міг би він сказати — гарне воно чи ні, однак на інше міняти не став би.
Так само не став би міняти, як не відмовився б і від своєї пристрасті до малювання, котра, до речі, завдавала йому не раз чимало клопоту — від необхідності малювати заголовки й карикатури до стінних газет аж до неприємностей морального порядку. Але про те останнє варто буде розповісти детальніше. З того випадку Іван таємниці не робив, та й годі було б утримати таку історію в таємниці.
Характер Івана Ратая вже, звичайно, трохи вималювався читачеві — з того, що сам Іван говорив, принаймні видно, з чим він погоджується, а з чим — ні, видно також, що він аж ніяк не належить до тих молодих людей, які вважають кожного, старшого бодай і на десяток років, за нудного ментора, набридливого наглядача, Іван готовий учитись у того, хто може навчити, і відмовляється порозумітися 3-тим, хто йому не здається вартим ловаги. Цілком може трапитись, що він судить надто поспішно й суворо, хоча сам категорично заперечує проти таких поспішних суджень, коли вони йдуть від когось іншого — нехай навіть від його найближчих друзів.
Іван може втрутитись у вуличну бійку, особливо тоді, коли, приміром, троє б'ють одного. Він гадає: якою б не була причина, як би не був винен той третій — але ж коли троє б'ють одного на маленькій, тихій заміській вулиці, а десятеро інших на це здалека спокійно дивляться, то тут він мусить втрутитись. А втрутившись і таки змінивши трохи ситуацію, бо тепер троє б'ють уже одного й ще одного — не разом, а кожного зосібна, Іван таки змушує десяток цікавих спостерігачів також позбутись байдужості і втрутитись у нерівну бійку. Іван довідується, що троє били одного за те, що той, четвертий, сів у вантажну машину, до якої не мав найменшого відношення, бо належала вона автотранспортній конторі, а сам він був малярем будуправління без усякого права на водіння машини, — і сів-таки у цю вантажну машину й рушив куди очі дивились, не розбираючи дороги й знаків при ній. Правда, далеко він не заїхав, ба, й швидкості не встиг набрати порядної: троє піших його.наздогнали і, вважаючи принизливим звертатись по допомогу до міліції, самі.присудили йому покарання за викрадення машини. Хто знає, як би це все закінчилось, якби Іван Ратай не вважав, що троє одного бити не повинні за будь-яких обставин, але в зв'язку з Івановим втручанням троє сіли па машину й поїхали геть, десятеро спостерігачів запекло засперечались, одні з запалом доводили, що троє мали рацію, іншг запевняли, що так і вбити людину недовго; а тим часом викрадач вантажної машини і його рятівник йшли до Іванового дому, де Іван віддав у розпорядження крадія ванну, рушник і свою чисту сорочку, а також спробував з'ясувати причину, яка штовхнула маляра будівельного управління на злочинний шлях викрадання вантажних машин. Виявилось, що маляр не мав найменшого наміру викрадати машину, просто він