Пан Овруцький був одягнений у малиновий оксамитний кунтуш, оперезаний багатим поясом. Одну руку держав на держаку багатої шаблюки, другою вів під руку молоду жінку. Вона була вбрана в шовкову сукню. На голові в чорнім буйнім волоссі блищав діядем, прикрашений перлами. Від його відбивалося світло на всі сторони. На білій лебединій шиї пишалося гарне намисто. Були се великі перли, пощіплювані золотим тонесеньким ланцюжком невиданої роботи. Одним словом, обоє наділи того вечера на себе, що в них було найкращого й найдорожщого.
Маршалок протиснувся вперед і, кланяючись раз-у-раз так, що шапкою аж землю замітав, повів панство на їх місце під шовковий золочений намет. Як вони посідали, рушили інші гості, сідаючи по достоїнству.
Зараз потім влетіла служба прожогом з золотими та срібними полумисками й стала розставляти та подавати страви. Мяса печеного, дичини, риб, усього — цілі скирти. Опріч замковоі служби, за кожним паном стояв його власний слуга. Пан їв сам, тоді набірав, по тодішньому звичаю, на тарілку ще й подав свому слузі. А той, чого не зжер, подавав поза себе ще далі. Пан Овруцький мав славного кухаря. Він повигадував на той день таку невидальщину, що всі аж охали з дива. Пан Овруцький дуже радів тому й підкручував з вдоволенням нуса, а в душі пообіцяв кухареві нагороду за те, що так гарно справився.
Коли, вже наївшись добре, стали пити вина, то тостам, віватам і балачці кінця не було.
Величали молоду пару разом, потому окремо. Славословили його шляхетські чесноти, його працю й труди в приборканю клятого бунтівничого хамства й т. п. Пан Овруцький аж просльозився з радощів. Відповідаючи на ті славословія, показаав себе дуже скромним та обіцяв аж тепер взятися як слід за діло й усю Україну очистити від своєвільного козацтва, коли йому Бог допоміг заложити нове гніздо в сім батьківськім замку, до якого не добереться жодна сила.
— На тих мурах поломило собі хамство не раз зуби, — говорив пан Овруцький, — і я, рахуючи на його силу, стану тепер не випадково, як робив досі, а з усієї сили усмиряти всяке зухвальство козацьке, нищити шизматиків та заводити всюди унію...
— Амінь! — сказав патер. Пани гукнули: "Віват!", а музика заграла "туш"! Знов на баштах відозвалися гармати.
Між гостями сидів нестарий ще шляхтич, пан Петро Ярчевський, гербу Наленч. Він слухав нетерпеливо ці розмови, та коли дослухався слів пана Овруцького, таки не втерпів, шоб і собі не озватися. Він попросив у присутних дозволу, відкашлянув, підкрутив вуса й сказа так:
— А мені здається, що мосці панове непристойні і грішні слова говорите. Беретесь нищити шизматиків. А хто ж вони? Тож або хлопи хлібороби, що нас, панів, годують своєю працею, або то козаки, що обороняють і обороняли нас від татарської небезпеки. І одні й другі одному Богові моляться, однаковим хрестом знаменуються, і вони таки наші брати...
— Шизматпк! зрадник! — крикнула шляхта й забрящала шаблями!
— Маєте рацію, мосціві панове, — говорив голосно, але спокійно пан Ярчевський, — я зрадник рідному краю і на се дам вам докази. Ось сей рубець на моїм ліці—то від московської шаблі за те, що зраджував мою батьківщину Польщу-мати, а сі знаки на руках — то від турецьких ланцюгів, якими мене п'ять літ кували в чорній башті в Царгороді, також за зраду Польщі. А ся друга рана ось тут, дивіться, то від татарської шаблі, коли я заскочив татар на Поділлю ясир відбивати. Тоді визволив я з татарських сирівців, між іншими, шіснадцять шляхетських дівчат — я тоді також був зрадником батьківщини. А ви, мосціві панове, з гладкими личками й біленькими ручками, ви патріоти, бо ви вішали народ хрещений, прозваний гайдамаками, які були б добрими синами Польщі, коли б не ви та не ваші діявольські дорадники, єзуїти. Своїм нерозумом викликали ви повстання Хмельницького, довели терпеливість сього бідного українського народа до краю, довели отчизну до упадку. Що з нами тепер? Москаль паламарує в нашій хаті й не вступиться звідси, а ми, місто з'єднатися з народом, піднести його з темноти до стану чоловіка, — копаємо далі яму отчизні...
— То хула! Єресь! Інфамія! — все верещала шляхта, — На шаблі його!
— Тихо, панове! — крикнув Овруцький. Пан Ярчевський за зневагу шляхти відповість як слід — але тепер він мій гість, і волос йому з голови не впаде...
— Коли маю за мої слова відповідати, то дайте мені договорити до кінця... — говорив Ярчевський. — Вішаєте хлопів-шизматиків за те, що вони не вдячні. Скажіть, поклавши руку на серце, за що український народ мав вам бути вдячний? Що ви для його зробили? Невольник вдячности не знає. Зробіть його народом свобідним, поставте його поруч себе, а тоді вдячнішого народу не знайдете під сонцем. Ваші маєтки розлючене гайдамацтво руйнувало, у мене не спалили гайдамаки а ні одного снопа, не забрали мені й одного телятка. Чому? бо в мене, в моїх селах нема підданих, нема невільників. Коли повстали бунти народні, мої сусіди хлібороби-хлопи узброїлися до завзятого опору в моїй обороні, й я був безпечний. Я заможний не менше вас, хоч хлопа я не гноблю. Ви робіть, як знаєте... мордуйте далі, слухайте єзуїтів, побачите, який кінець з того буде. Мене зарубайте зараз, я на те готовий. Через те я стану славним, що браття шляхта зарубають мене за слова правди, за щирі слова перестороги, зарубають того, хто безліч разів клав своє життє на жертвеннику отчизни. Чому б польска шляхта не мала рубнути тої самої голови, що її не розрубали на полі битви московська та татарська шабля? Однак ви Польшу любите...
— Перестань, вашмосць, — крикнув пан Овруцький і посатанів увесь, — а то й я забуду за обовязки гостинности..
— Досить! досить слухали! — кричали шляхтичі, — гайдамака сам — на паль його!
Ярчевському не дали більше говорити. Він, зворушений, устав від стола, вклонивсь усім і вийшов. Пан Овруцький моргнув на прислужника й шепнув йому щось на вухо.
Слуга вийшов прожогом.
Тільки що Ярчевський вийшов за браму замкову, його піймали замкові гайдуки, з'вязали, закрили якимсь килимом і понесли до льоху...
Коли пан Овруцький пошептався з слугою, всі догадалися, що се мова за Ярчевського, та що пан Овруцький не подарує йому тої зухвалости.