Усі були з того раді, бо ж то нечувана зухвалість — таким способом в магнатськім домі нападати на шляхту та обставати за гайдамак-шизматиків...
Особливо радів з того патер-єзуїт. Він зложив побожно руки й молився за спасення душі того грішника, та лиш очима зиркав то на пана Овруцького, то на шляхту...
— В магнатськім домі я ще такої хули не чував...
— І то з уст шляхтича гербового...
— Хтозна, який він шляхтич!
—Заложуся, що то перевдягнений гайдамака-запорожець...
— Не може бути, бо говорить по вченому...
— Гадаєте, що там таких нема? Го, го, го! Я бу в на Січі й сам переконався. Між тими діяволами трапляються люди дуже освічені.
— Де ж вони тої освіти набралися?
— В тій шизматицькій академії в Києві, що її заснував Сагайдачний, а тоді розширив та підніс Митрополит Могила Петро...
Щоб затерти прикре вражіння з того, що було з Ярчевським, стали пани ще дужче пити, говорити один поперед другого та вигукувати. Бенкет тягнувся довго. Панство Овруцькі встали від стола й пішли до своїх кімнат. За ними повставали другі, а дехто то так підтягнув, що не міг устати: таким помогли слуги. Решта бенкетувала далі, співала, кричала, а тоді пішли гуляти...
Те саме, що в покоях, діялося й на подвірю замковім. Тут понаставляли столів, а на них наклали страви, понаносили напитків. Пан Овруцький не жалував нічого. Кожний повинен добре памятати його весілля. Гості не жалували собі: їли й пили, скільки влізло.
Смолоскипи стали пригасати. П'яний народ лягав де попало... спочивати. На економії й по селу чути було п'яні крики та співи. красноставчане поховались, де лиш хто міг. Кожне лякалося напасти.
Розділ 10
Тільки що проїхала карета панства Овруцьких, в селі аж зароїлося від слуг усякого росту й роду. Вешталися гайдуки, лакеї, двірські козаки. Усе вбране гарно в кольорах та гербах своїх панів.
Між тою юрбою йшло двоє козаків, які не мали на собі ніяких панських відзнак. Вони йшли несміливо, тинялись по вулиці й розглядали на всі боки здивованими очима.
На дорозі стрінули сотника надвірних козаків пана Потоцького. Він держався бадьоро попід боки, придивлявся до козаків і став у голос сміятися.
— А ви звідкіля, панове гетьмани?
Козаки стали, вклонилися в пояс і не важилися відповідати. Се ще більше розсмішило бадьорого сотника.
— Що ж вам, язики задубіли, чи що?
— Ми в такому ще не бували, пане полковнику, то й не знаємо, що з нами.
— Чого ж ви сюди приплентались?
— Пан звелів, та й годі. Не сперечатися ж з ним!
— Чиї ви?
— Ми вельможного пана Трачевського... піддані...
— Багато вас приїхало?
— Четверо. Двоє десь згубилося між народом, та ось ми їх і шукаємо: коли не будемо разом, пан вибатожить...
— Такий то вельможний ваш пан, що з чотирма дурнями на весілля вибирається, а з вас такі козаки, що треба їх на мотузки повпинати...
— Та ми лиш передягнені за козаків — ми піддані хлопи...
— А на Січі бували?
— Не знаємо, що воно таке є...
— Ех, дурні, от дурнів знайшов на втіху...
Біля сотника зібралася юрба козаків панських і стали з бідолах сміятися та глузувати...
— Хіба ж тут яке весілля, чи що? — спитав старший козак.
— А ти не знав? Як же ти сюди їхав, не спитавши?...
— Не можна нашого пана питати. Звелить їхати, то кидаємо вили, передягаємося за козаків і в дорогу...
— Справді, ви дурніші, ніж я гадав, а коли й ваш вельможний Трачевський такий мудрий, як ви, то варто поглянути на його...
— Ми голодні, та не знаємо, де тут господа...
— А гроші маєш один з другим? На біса тобі господи, сьогодні пан Овруцький весілля справляє, то й нагодує усіх, йдіть до замку... Але я б вам, лицарям, не радив туди йти, бо там таких голоп'ятників в шию виженуть...
— А мені таки їсти дуже хочеться, — говорив старший козак, скривившися так, що всі зареготалися...
— То ходи, я тебе проведу, — каже сотник.
Пішли до коршми. Козак висипав зараз жменю грошей на стіл шинкареві й звелів дати усього, чого забажає душа пана полковника.
Попрошені зараз повиходили й потягли на замок, де сподівалися багатої поживи. Остались козаки з сотником. Він тепер не глузував уже з їх непорадности, а подобрів геть.
Шинкарь поставив меду, вина та горілки. Козаки пили мало з цинових михайликів, за те сотникові підливали раз-у-раз, та припрошували його милость не гордувати щирим серцем бідних людей.
— То кажете, пане, що в замку весілля? А чиє як раз?
— Пан Овруцький жениться з дочкою мого пана Потоцького...
— То він ще такий молодий?
— Ха-ха-ха! Старий хрін, чуприну сажею мастить, а ще молодої жінки скортіло...
— Я ще зроду не бачив панського весілля. Я аж горю з цікавості, та, бач, боюся, щоб пани, побачивши такого голодранця, не посваволили та не сказали, чого доброго, й повісити...
— Чого тобі боятися, ти теж панський козак.
— Поки ще пана допитаюся, то повісять... мій пан не з значних... Коли б мені служити в такого пана, як Потоцький, то не боявся б: і одежа була б, і колір свій, і я був би справжнім козаком, а не передягненим мужиком... Та пий, пане, не гордуй, у мене ще вистарчить кошту.
— А твій товариш хто буде? Мовчить, наче води в рот узяв.
— Се мій син рідний — еге ж!... Я б таки попрохав пана полковника, щоб не прогнівився та позичив нам своєї одежі... ми б пішли на замок подивитись на панське весілля, бо дуже вже кортить на теє диво поглянути. — Я б уже нічого не пожалів...
— Ну, добре — я позичу вам одежі нашої, та виглядатимете, мов свиня з кульбакою...
Козаки переморгнулись...
— Пане полковнику, батьку! вік не забудемо — ось тобі дяка не погордуй — і викинув жменю червінців перед сотника.
Сотник вийшов а корчми й свиснув. На се прибіг якийсь козак, вони перешепнулись. Сотник вернувся, а за якої півгодини приніс до коршми клунок з одежою.
— Ну, гайда один з другим ось в ту печеру перевдягнутись, — каже, показуючи на бокові двері, — та гляди, щоб часом кунтуша не надів замість штанів...
Козаки пішли передягатися...
За якийсь час не можна було їх пізнати. Не то, що одежа надворних козаків була інша, гарна, нова, але й вони самі мов не ті стали...
— А триста вашій мамі! — гукнув сотник. — Я гадав, що вийдуть два опудала на горобців, а то справді молодці на диво.