— Ти сердишся?
— Я питаю, чого вчора не прийшла, — сухо прошепотів Андрій.
— Не можна було.
— Не бреши!
— Ну, от, "не бреши"! Батька не було до півночі, дитина сама, а я от се побігла б до тебе.
— Де ж батько був?
— На "роботі".
— Де?
— Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?
— Знаю. Багато?
— Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.
— А! Он що!.. Хм… — злісно всміхнувся Андрій. — Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…
Мотря мовчки нахилила голову.
— Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! — грізно прошепотів Андрій. — Похвались же!
Мотря мовчала.
— Говори ж!.. Може, вже рушники подавала?
— Ну от ще! — підняла голову Мотря і знов нахилилась.
— Гляди, гадино! — зціпив зуби Андрій. — Обманула, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!
Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.
— Не змерзла? — помовчавши, буркнув Андрій.
— Ні.
— Що? Та підніми голову, чого нахилилась?
— Не змерзла, — промовила Мотря й несміло подивилась йому в очі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, "вино світить" і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.
— Не бачила Никодима?
— Бачила.
— Що, не говорив нічого?
— Про тебе?
— Ну, да.
— Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.
— А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! — зі злістю прошепотів Андрій.
— Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.
— Бреше, гад! Ти знаєш, як усе се було?
— Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…
— От то, нехай не задається і знає, кого зачіпає!
— Як же се вийшло?
— Так він каже, що й не лаяв?
— І не думав, каже.
— Гм… Іш, мурло прокляте!
— А лаяв?
— Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І от то раз причепився до мене, щоб у камору йшов. "Ще рано, — кажу, — не піду!" — "Ну, не розказувать!" Я й вилаяв його… Він зо всеї сили — трах! — у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: "Гляди, Никодиме, се даром не минеться тобі. Знай, кого бить!" — "Плювать, — каже, — я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах — тьху!" Ну, добре, нехай так, побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А от то в той понеділок кажу йому: "Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню, — мене тут пускають, — поставлю, кажу, півкварти". Попросив він, — пішли. Прийшли до Васьки, — знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: "Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим, котрий мене водил у цилюрню, напился п’яний і не сполняєть своєй служби. Я мог би утікти…" Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом — і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!
— І ти не втік? — похопила Мотря. — От то! Чого ж ти?
— Тікать не треба.
— Як?
— А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так — я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…
— Діти ж маленькі у його… жінка.
— А друге те, що мені нема для чого й тікать: все одно оправдають. Се, що я не втік, буде ще один доказ, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?
— Ну да, але ж…
— "Але ж!" — перебив Андрій. — У суді, аби щось представив такого, як се, то й оправдають.
— А як засудять?
— Плювать я на їх хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тоді, та й герехт.
— А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то, може…
— Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став, — саркастично всміхнувся Андрій. — Ну, так я ж його не боюсь.
— Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора, — нахиливши голову, тихіше додала Мотря.
— Хм… милувались… І все-таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п’яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам не напроситься — побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде сидіть тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на його… буде одвічать за "буйство і покушеніє на грабіж". Смотритель казав…
— Через тиждень? — перепитала Мотря.
— А що, тобі жаль? Так чого ж — просю ж тебе — украдь хоч у сієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся — і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль!..
Мотря промовчала.
— …Та що похилилась?.. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!
— Скучила! — піднявши голову, привітно дивлячись на його, прошепотіла Мотря.
— І за Ільком скучиш?
Мотря почала кутаться:
— А ще довго до суда тобі?
— Та ти зуби не заговорюй, — мимоволі всміхнувся Андрій, — а говори те, що питають.
— Та я не чула зовсім, що ти говорив.
— Ех! Не чула…
— Холодно, Андрію, уся змокла… Я вже піду…
— Убирайсь к чорту, — чого ж стоїш?
— Ну, то я зостанусь, — ти сердишся…
— Йди, йди…
— Ні, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…
— Та йди, простудишся. Прощай.
— Прощай. А завтра прийти?
— Як хочеш, — зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.
— Я прийду.
— Приходь, — байдуже муркнув він і защіпнув вікно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зітхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий переулок.
І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері "срочних" між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і буянами. Зараз же він звелів усім поділиться грішми, побив одного, що хотів із ним змагаться, посидів три дні в карцері, але, вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою монопольки, яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель, наче нічого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собі страшного ворога на волі.