— Ні, я таки буду тебе триматися... Аби нас лише зараз не піймали.
— Дурнів піймають, не мене.
— Пізнають нас по одягу...
— Є в тебе які гроші?
— Маю кілька левів.
— Як не маєш, то я тобі позичу, колись мені віддаси. Нам треба зараз у місті переодягтись інакше.
— А де?
— Це моя річ. Мій спільник уже повідомлений, Що я прийду. Тепер перекажу, щоби приладив на двох.
— Аз цим що зробимо?
— Попливе Прутом до моря... А ти таки роздумайся...
— Не роздумаюсь! — сказав твердо Степан.
.
Умовились відтак, якої ночі будуть тікати. Степан напирав конче, щоб це було перед його темницею.
За дня повибирав Базилько свої скарби і зв'язав у вузлик. Полягали спати. Базилько наслухував, коли товариші у казні поснуть, а Степан лежав, мов на грані, а серце так неспокійно товклося, що мало грудей не розбило. Треба було підождати, поки місяць не зайде і надворі не потемніє зовсім.
Коли товариші стали добре хропти, Базилько встав потихесеньку і, мов кіт, приступив до лежанки Степана та сіпнув його за рукав.
Степан був такий схвильований, що дрижав цілим тілом, мов у лихоманці, зуби дзвонили, а серце товклось молотом.
Базилько вискочив на стіл, а за ним Степан. Відтак вийняв три щаблі з гратів і поставив на столі. Виглянув через вікно і наслухував. Надворі накрапав дрібний дощ зі снігом. Вартовий жовнір сховався у сторожову будку.
Базилько зсунувся по стіні вниз на подвір'я, а Степан пішов його слідом. Скрадались або попід стіну в'язниці, поки не досягли муру. Тоді Степан заліз Базилькові на плечі, став ногами на рамена і вчепився обіруч вершка муру. За хвилину був на верху і звідти подав руки Базилькові. Наче кіт, видряпався вгору, вчепився руками вершка і виліз на верх муру. Та тепер скоїлось нещастя: з верху муру впала цегла вниз, і зчинився галас.
Жовнір вийшов з будки і крикнув:
— Гальт, вер да? 1 (1 Стій, хто там?)
— Зсувайся з муру на вулицю,— шепнув Базилько Степанові і в цю мить вже був на вулиці.
Степан хотів піти слідом за ним, та трохи підвівся вгору. В цій хвилі вартовий крикнув удруге: "Гальт, вер да?"
А за цим словом блиснуло при сторожовій будці, і залунав серед нічної тиші постріл. Степан почув, що його щось прокололо з правого боку. Жбухнула кров, він втратив сили і .повалився з муру на подвір'я в'язниці...
Вистріл зворушив цілий кримінал. Військо сторожове стало під зброю. На вартівні посхоплювалися дозорці і вибігли з ліхтарем на подвір'я. Люди перепитувались між собою, питали жовнірів і пішли під мур. Тут побачили лежачого під муром Степана — з нього текла кров.
Старий Пастернак припав до нього.
— Ах ти, дурню, треба тобі було тікати?
— Краще смерть, як неволя,— прошептав Степан ледве чутно.— Насте моя, діточки, на кого я вас лишаю? — Він зімкнув очі, з яких пливли сльози. Дихав щораз слабше.
Поки принесли ноші, він помер. На ноші поклали вже мертве тіло.
Старий Пастернак зняв шапку, приклякнув і став шептати молитву. Інші дозорці зробили те саме.
— Заложуся, що це робота цього Базилька,— сказав ключник.
Надвечір того ж дня чотири арештанти під доглядом двох дозорців везли дерев'яну домовину з мертвим тілом Степана на арештантському візку на кладовище...
На вулиці, котрою йшли, грала в кофейні музика...
Але ніде не відізвався сумний голос трембіти, ніхто за Степаном не голосив. Вільна душа вільного гуцула гуляла тепер по верхах, перелітала через нетрі і провалля, заглядала до рідної хати, пестила маржинку так, як це обіцяв йому дух вішальника тої страшної ночі...
1926.