— Ще й питаєшся! Ми гостям раді, — відповів, кланяючись, Улас. — Будь ласка, злазьте з возів та вступайте в наші низькі пороги. Не погордуйте хуторянським хлібом-сіллю.
Балакав якомога чемно, бо бачив, що жінки це зі знатних родів.
Босаковський і собі зіскочив із сідла і хотів помагати жінкам злізти з возів, але закрутилося йому в голові, й він мало не впав. Борис підбіг до нього. Завели недужого до бічної хати.
— А не казав я вам, щоб спочили, бо забагато крові сплило, а ви — ні та й ні! Лягайте ж тепер, а я Устю покличу.
— Не клич, в Усті роботи повні руки... Передайте... Попроси лиш Уласа, щоб дав мені ківш старого меду. Старий мід, це таке питво, що здорового кладе, а недужого підносить, — щоб ти знав!
За хвилину прийшов Улас із ковшем старого меду.
Босаковський вуса на вуха позавішував і посуд обома руками до спечених вуст притулив. Пив, поки дна не побачив. А тоді:
— Спасибі, добродію мій! Вже мені полегшало. І на серці веселіше якось. А то перед годиною здавалося, що вмру. В очах мені темніло. Я вже й заповіт зробив. Усе моє добро Борисові переказав: cum lasis, boris et spodnicie bus3, застерігаючи собі одно, а саме, щоб найстаршого сина моїм іменем охрестив, а молодших мав не менше одинадцяти. Так, Бориску, серце, так! Дванадцятьох синів і ні одного менше. Багато народу вигибає тепер, то треба про нове покоління подбати. Ворог одного вб'є, а ми йому на те місце дванадцять. Розумієш мене?
— Мудрагель куропатку їв, — перебив його Улас, поклепуючи Босаковського по плечах. — Інших навчаєш, а сам так не робиш. Такий молодець і не став під вінець. Босаковський солодко заплющив очі.
— Не судилося нам, не судилося. Як горілку пили, то мене минали, а як били, то від мене починали. Така доля моя. Як на війну, то Босаковський перший, а як женитися, то — підожди! І діждався я до сивого чуба. Та ще й це сказати годиться, що дуже то я вередливий був. Першої з краю я тобі не покохаю, а треба, щоб була і гарна, і розумна, і не з якого-будь роду. Не хочу розбовтувати шляхетної крові, — щоб ти знав.
— Бачу, бачу, — усміхнувся Улас. — Ти такий козак, що все робиш не так, як треба. Зате б’єшся, як чорт!
— А правда? Але що це нинішній бій, коли його рівняти з тим, що колись бувало. Раз я перед собою цілий чамбул пер, як стадо баранів.
— Цілий чамбул?
— Щоб я так воду пив, коли брешу. А воно було так...
І Босаковський, забуваючи про біль і рану, брався розказувати один із своїх незліченних подвигів лицарських, коли в сінях залунав голос Усті:
— Уласе! А де це ти пропадаєш? Того діда, як треба, то не докличешся, а як ні, то коло тебе треться. А відгукнися ж, старцуне непотрібний!
— Бач, як щебече! — усміхався Улас. — Мов соловейко.
— Дійсно, — притакнув Босаковський, — гарний голос у твоєї дружини. А все ж таки відгукнися, коли тебе кличе.
— Пощо? Хай собі горло протре. їй це для здоров’я потрібне.
— Буде тобі здоров’я, як знайде.
Та Босаковський не вимовив цих слів, як на протязі появилася Устя. Врадована така, аж сіяла.
— А ходи ж бо у світлицю хутчіш!
— Чого?
— Не питайся, ходи!
— Бачиш, що не можу. Біля недужого сиджу.
— Та який я тобі недужий! — заперечив, зриваючись із постелі, Босаковський. — Такий мед, що й мерця поставив би на ноги, не то що. Цілющого меду, кажу вам, паніматко, дав мені напитися ваш Улас. Підемо!
— Підемо, та не всі, — спротивився Улас. — Тобі, брате, полежати годиться. І як ти підеш такий пооб'язуваний поміж жінки? Та ж ти ще парубок, а не дід такий, як я.
— Справді, як вам такому йти! — притакнула й Устя.
— Як мені, кажете, такому йти? — зажурився Босаковський. Йому дуже не хотілося лежати в боківці, тоді як у світлиці було нове й, хтозна, чи не цікаве товариство.
— Ваша правда, добродійко Усте, що кращих у коноплі кладуть, ніж я тепер, але зніміть із мене оцей тюрбан, і я знову стану подібний до чоловіка. Що, ні?
І хоч як противилася Устя, хоч як відраджував Улас, він таки поставив на своїм. Доти просив і приговорював, і вигадував усяке, аж Устя зняла з його підголеного лоба не перев’язку, а просто рушник, яким цей лоб був туго зв’язаний, мов бочка обручами. А рану заткала полотняною шарпанкою та заліпила мастю.
Босаковський поправив свій оселедець, розчесав і пригладив вус, випрямився, відкашельнув і, підморгуючи зеленавим оком, сказав:
8
За той час полонянки встигли вже помитися, попричісувати волосся і сяк-так довести до ладу своє пошарпане вбрання. Ні одна з них не вбрана була так, як звичайно виходила між люди. Видно було, що їх несподівано заскочило нещастя і що без спротиву вони ворогам не здавались.
На одній саян із дорогого чечемлету був порваний і нашвидко, тут уже, на хуторі, позшиваний докупи; на другій з кунтуша оксамитного відірвано дорогий соболевий комір; третій із сукні повідрізувано злотоглаві брами; ще іншій від сорочки повишарпувано венецькі форботи, перетикані золотими бляшками. Ні одна не мала на голові чіпця, обсипаного перлами, чи беретика дорогого, чи навіть намітки шовкової. Усе це харцизи поздирали з них і позривали, як предмети, загально цінені, які можна було легко продати або пропити.
А все ж таки навіть з останків цього вбрання, яке мали на собі, навіть із тоненьких "кошульок", що визирали з-під широких вирізів суконь на грудях, знати було, що це не селянки й не козачки-хуторянки, лиш жінки з родів знатних та багатих.
Сиділи в Уласовій світлиці на ослонах, застелених узористими налавниками, сиділи з хворобливими рум’янцями на блідих обличчях, з підковами попід очима, а деякі навіть із ранами на руках і на обличчях, що свідчили про їх розпачливу боротьбу з умичниками.
Уласові невістки припадали коло них. Жалували, потішали та розпитували, як "воно" сталося з ними.
Але гості не дуже-то спішилися до розмов. Бліде світло осіннього хмарного ранку, що вливалося у простору світлицю крізь скляні оболонки невеликих вікон, додавало їм ще більшого смутку. Видно було, що всяка з них охоче припала б до подушки в затишнім куточку і плакала б, плакала донесхочу. А тут слід було показати себе гідно й достойно, щоб хуторяни не подумали собі, що вони не вміють оцінити того добра, яке їм зроблено, визволяючи їх з неволі. Всміхалися тим силуваним сміхом, що нагадує усміх пізньоосіннього сонця або останні квіти та городі. Лиш тілом своїм були на Уласовім хуторі, а душею усе ще витали у своїх домівках, з мужами і дітьми.