І вручив Уласові порохівницю, що її у бою в одного розбишаки відняв.
— Ріжок славний, сріблом кований, ще й позолочений, від мого покійного діда маю, хай з Богом спочиває, — прихвалював.
Улас оглядав порохівницю.
— Спасибі. Спасибі тобі. Жаль тільки, що на стіні без діла повисне, — жаль, що не піду з тобою.
— А хто тебе тримає? — схопилася Устя. — Вільному воля! Як хочеш, то йди! Іди, дурій на старі літа!
— А тебе я на кого лишу? — всміхнувся Улас. — Ще, чого доброго, наскочать на наш хутір харцизи й пірвуть мою краплю.
— А лихий тебе пірвав би, язикатий діду! — відрубала йому Устя. — То я тобі догоджаю, як чирякові в роті, а ти ще насміхаєшся з мене! Ану, ноги на плечі й геть мені з двора, щоб тут і духом твоїм старечим не пахло! Чув?
— Тихо вже, тихо! Не бійся, не кину тебе, — заспокоював жінку Улас. — Причепилася, як мазь до ходака, і відчепити годі... А хотілося б ще хоч раз погулять по-давньому та послухати, як кулі свищуть і як шаблі дзвенять. Ех, як хотілося б!
— Мамусю моя рідна! — скрикнула Устя. — Не бачили ви борця, то подивіться! Та це такий козак, що його і тручати не треба, бо він сам упаде. Що? Ні? — насміхалася. — "Куди йдеш, Йвасю?" — приговорювала. — "На війну" — "А чого так рано?.." — "Бо може сце кого вб'ю" — "А як він тебе?.." — "Ну, або я йому сцо винен?.." Ось такий то борець, щоб ви знали.
— Жінко! — розсердився Улас. — Не доводь мене до люті, бо, Їй-Богу, піду!
— А невже ж я тебе спиняю?
— А щоб знала, що піду!
— Боже провадь, дідьку пхай!
— А таки піду, а щоб ти знала, що піду, за таке слово піду.
Ухопив шаблю, застромив за пояс пістоль і казав собі подати свитку, підбиту баранцями. Це означало, що він справді вибирається з хати.
Устя долонею обтирала губи. А це знову було познакою, що вона також від свого не відступить.
Улас поправив пояс і тупнув ногою. Встав, підперезався і по-козацьки зібрався.
— А тепер, стара, обійму тебе. Сварлива ти, бо сварлива, але подруга чесна, нема що багато казати. Так. Може вже й не побачимося з тобою. Хто його зна. Легко з хати вийти, та нелегко вернутися. Такі часи. Тримай же наше хазяйство кріпкою долонею та синам не дозволяй гуляти. Невісткам також. Ти це вмієш, може, й краще від мене. А мене не поминай злом. Бачиш, я козак! Війна — козацьке діло. Доброму ділу і пособити годиться. Прощавай!
І пригорнув її міцно до себе.
— Ой, пусти! — скрикнула Устя. — Та чого ти мене так душиш, як вовк вівцю! — боронилася. — Та йди вже, йди! А тримайся вітру, щоб з ніг не впав, і кріпко пояс стягай, щоб не розсипались кості, — договорювала.
Нараз сіла на лавку і зміненим голосом спитала:
— То ти таки справді йдеш?
— З таким ділом я не жартую, Усте. Знаєш мене.
— Не спиняю. Ось тобі й хрестик на дорогу. Може, від нього відіб'ється яка ворожа куля, а може, він і відверне її від тебе. Дав би це Бог.
Зняла зі своєї шиї старий срібний чималий хрестик, поцілувала його й почепила Уласові.
— Носи його й не скидай ніколи, так як і я його носила і не жалію цього. Бог поміг чимало літ з тобою прожити і прожити не найгірше.
— Авжеж, авжеж, — притакнув, тупцюючи, Улас.
Хоч і спішився на війну, а все ж таки видно було, що жалував за жінкою і за тими світлицями, що в них не один щасливий день прожити довелось.
Аж увійшла Нечаїха. Поверх свого одягу вбрала чернечу рясу й ще сумнішою стала: сам сум. Але ж бо й краса її ще ясніше засіяла. Лиш уклякай і молися до неї.
Усі замовкли, і через хвилину здавалося, буцім вони справді перед нею навколішки стануть і почнуть мовити молитву.
— Я готова, — озвалася. — А тепер...
Усі присіли на хвилину, щоб добро в хаті сідало. А як схопилися з лав, Устя зняла ікону, поблагословила нею достойну гостю та отак з іконою підвела її аж до воза.
— Бідна, бідна моя! — шепотіла. — Покійні батько виплекали таку розкішну на те, щоб...
І залилася сльозами.
— Ну, рушай! — подав знак. Улас і кілька їздців пірнуло в імлу. Була це передня стежа. За хвилину зникли з очей, і тільки глухий тупіт кількох підков подавав знак, де вони зникли.
Задудонів міст, заторохтіли кволо колеса, і наші подорожні виїхали з Уласових воріт.
Озирнулися. Ще тільки щось бовваніло за ними, зразу, як стирта, а далі, як величезний медвідь, що вийшов з лісу і дивиться на шлях.
Як у сні мерехтіли крізь мряку слабо освітлені вікна.
Озирнулися.
— А добре пояс стягни, щоб не розсипалися кості! — бігли за Уласом Устині сердито-добрі слова.
Улас мовчав. Жалко було за жінкою.
— Кажу вам, полковнице, — повернувсь до Нечаїхи, — це така жінка...
— Що кращої ти і в небі не дістанеш, — докінчив за нього Босаковський.
І замовкли.
Хвилину їхали, як черці, і то черці, посварені зі собою. Ніхто пари з уст не пустив. Босаковський ноги обтулював Олені, бо ранок був студений тією їдкою, мокрою, осінньою студінню, що поганіша від морозу.
Помело на передню стежу, гукав, щоб не відбігали задалеко, а Улас на охорону озирався, чи не відстає.
Борис на буланім конику герцював біля воза, Уласів Петрусь по другому боці. Вони пильно розглядалися довкола, та нічого небезпечного не бачили й не чули. Шлях завмер. Тільки іноді зайчик перебіг дорогу, або лис майнув стрілою і сховався у мряці. Недоглоджені кості, потовчене череп'я і порвані шматки одежі, обагрені кров'ю, вказували, куди перед кількома днями перейшла була розбишацька ватага.
Часом коні стригли ухами, полошилися і не хотіли йти. А як батогом присилувано їх — кидалися вбік і мало не перевертали воза. Це тоді, як доводилося проїздити поряд з убитою худобиною або людським трупом, що лежав при дорозі.
За кожним подувом вітру чути було згар.
— Песиголовці! — сердився Улас. — Геть випалили оселі. Грабуєш, то вже чорт тебе бери, але пощо людям хату палити, та ще й під зиму!
— Або пощо вбивати невинних? — питався Улас. — Нема гіршої звірюки, як недобра людина.
— Так воно, так, — притакував Помело. — Христос не казав ближньому кривди робити. Але де ж сьогодні оті християни?
— У небі, — докинув Босаковський.
Їхали без пригод і на відпочинок отаборилися у лісовій долинці. Порозставляли вартових, щоб їх яке лихо не застукало. Босаковський казав розпалити ватру, щоб Нечаєва трохи погрілася.