Ставши під самим ліхтарем, навколо якого тріпотіли нічні метелики, поблідлий від хвилювання Дуглас пильно [491] розглядав карту, з шурхотом повертав її то так, то так, намагаючись добачити на ній якісь слова.
— У неї кінчилося чорнило.
— У неї ніколи не кінчається чорнило!
Дуглас кинув погляд на містера Чорні, що сидів у присмерку, допиваючи свою пляшку й клянучи все на світі, і навіть гадки не мав, який він щасливий, що живе в Галереї розваг. "Не дай боже, подумав Дуглас, щоб і Галерея розвалилась. На цьому світі й так досить лиха: зникають друзі, людей убивають і ховають,— то хай хоч Галерея залишиться така, як є, ну, будь ласка..."
Тепер Дуглас збагнув, чому його так вабило до Галереї цілий попередній тиждень та й цього вечора. Бо все там було раз і назавжди усталене, все на своїх місцях, наперед відоме, певне й непорушне: блискучі срібні прорізи для монет; жахлива горила за склом, яку вічно вбиває кинджалом восковий герой, рятуючи ще восковішу героїню; все ті самі втікачі з Пенсільванської в'язниці на незмінній стрічці кінемаскопа, що, приведена в рух тим-таки мідним пенсом, з шурхотом і потріскуванням крутиться на котушках під голою електричною лампочкою, і за маленьким віконцем розгортається шалена гонитва: втікачі щоразу наражаються чи мало не наражаються то на поїзд, то на автофургон, то на трамвай, щоразу летять з пірса в океан, але ніколи не потопають, бо їм призначено знов і знов наражатися на поїзди, автофургони й трамваї і летіти шкереберть з того самого знайомого до дрібниць пірса. Тісні, замкнені в самих собі світи, дешеві хвилинні видовища, що їх пускаєш у хід за пенс, аби знов повторилися давні й незмінні дійства та картини. Досить лиш забажати — і, підхоплені піщаним вітром, зніматимуться в небо на своєму "Соколику" брати Райти*, і показуватиме зуби в осяйній усмішці Тедді Рузвельт**, і будуватиметься й горітиме, горітиме й будуватиметься Сан-Франціско, і все те повторюватиметься, аж поки падатимуть у прорізи байдужих машин вологі від спітнілих долонь монетки.
* Ідеться про перший у світі політ на літаку з двигуном внутрішнього згорання, здійснений у 1903 р. американськими авіаконструкторами й льотчиками братами Вілбером і Орвіллом Райтами.
** Рузвельт Теодор — президент США у 1901-1909 pp.
Дуглас обвів поглядом вечірнє місто, де в першу-ліпшу мить могло статися що завгодно. Тут і ввечері, і вдень було надто мало прорізів, щоб укинути в них свої [492] монетки, надто мало випадало тобі карт з віщуваннями, а коли й випадали, то надто мало було в тих віщуваннях сенсу. Тут, у світі людей, ти міг віддати свій час, гроші, молитву і не дістати нічого натомість.
А там, у Галереї, можна було потримати в руках блискавку в електричній машині "Чи довго втерпиш?": розсунеш убоки хромовані рукоятки — і палючий струм гострим жалом прошиє зсудомлені пальці. Можна було торохнути кулаком по мішку з тирсою і побачити на силомірі, скільки сотень фунтів ти маєш у м'язах, щоб торохнути, як буде треба, по цілому світу. А ще ти міг позмагатися силою з роботом, і чимдуж наваживши на його руку, засвітити лампочки десь посередині стояка з цифрами, а якби здолав суперника, то на самому вершечку спалахнув би справжній фейєрверк.
Отож у Галереї ти знав напевне: зробиш те й те — матимеш те й те. І виходив звідти вмиротворений, мов з якогось уперше відвіданого храму.
Але тепер... Що ж тепер?
Чаклунка ще ворушиться, але нічого не віщує і, як видно, скоро сконає в своїй скляній труні. Дуглас знову подивився на містера Чорні: той куняв, і йому було начхати на всі світи, навіть на свій власний. Настане день, коли вся ця чудова машинерія без дбайливого догляду геть поіржавіє, втікачі з в'язниці навіки застигнуть, чи то не долетівши до води, чи то майже схоплені, чи то мало не збиті паровозом, а брати Райти більш не піднімуть у повітря овій схожий на повітряного змія літак...
— Томе,— сказав Дуглас,— треба піти посидіти в бібліотеці й добре все це обмізкувати.
Вони рушили вулицею, передаючи один одному й роздивляючись чисту білу карту.
Вони посиділи в бібліотеці у м'якому світлі ламп під зеленими абажурами, а тоді вийшли і вмостилися на спині кам'яного лева, похмуро гойдаючи ногами.
— Той старий Чорні знай кричить на неї, погрожує вбити.
— Не можна її вбити, Дуг, вона ж ніколи не була жива.
— А поводиться він з нею так, наче вона жива, або колись була жива абощо. Весь час кричить, от їй, мабуть, [493] і урвався терпець. А може, й ні, може, то вона в такий спосіб попереджає нас, що її життя в небезпеці. Написала невидимим чорнилом... або лимонним соком! Атож, тут напевне написано щось таке, чого вона не хотіла, щоб побачив містер Чорні, якби глянув на карту, поки ми ще були в Галереї. Ану, потримай карту. В мене є сірники.
— Чого б то їй писати нам, Дуг?
— Тримай карту. Отак!
Дуглас запалив сірника й швидко поводив ним під картою.
— Ой! Не печи мені пальці, Дуг, на них же нічого не написано.
— Дивись! — вигукнув Дуглас.
І справді, на білій картці проступили тонкі, мов павутиння, кручені лінії, схожі на химерні завитки літер, що складалися в слова... одне... два... три...
— Горить! — крикнув Том і упустив карту.
— Наступи ногою!
Та поки вони підхопились і стали топтати кам'яну спину старого лева, карта вже догоріла.
— Дуг! Тепер ми ніколи не дізнаємося, що там було написано!
Дуглас тримав на долоні ще теплі чорні пластівці.
— Ні, я бачив. І запам'ятав слова.
Пластівці ледь чутно зашелестіли в його руці й розсипалися на попіл.
— Пригадуєш, навесні ми бачили комедію "Чарлі-втікач", то там потопав один француз і весь час гукав по-французькому: "Secours, secours!"* — а Чарлі ніяк не міг зрозуміти. А потім хтось сказав йому, що це означає, і Чарлі стрибнув у воду й врятував того чоловіка. Так от, на карті було це слово — secours, я своїми очима бачив!
* Поможіть, поможіть! (Фр.)
— А чому вона написала по-французькому?
— Та щоб містер Чорні не зрозумів, дурний ти!
— Дуг, то був просто водяний знак, його й стало видно, коли ти нагрів карту...— Та, помітивши вираз братового обличчя, Том замовк.— Ну гаразд, не сердься. Щось там наче було схоже на те слово чи на якесь інше. Але ж були й ще якісь слова... [494]