З терпінням, яке більшість інших володарів вважали б за приниження своєї гідності, і навіть не без задоволення король Франції чекав, поки його лейб-гвардієць угамує свій здоровий юнацький апетит. Проте Квентін був досить розсудливим і догадливим, щоб не піддавати королівське терпіння досить довгому випробуванню. Він уже кілька разів хотів закінчити свій обід, але Людовік спиняв його.
— Бачу по твоїх очах, — казав король добродушно, — що ти ще й наполовину не наївся. Їж іще, і хай допоможе тобі бог і святий Дені! Їж. Повір, обід і молитва, — тут він перехрестився, — ніколи не зашкодять доброму християнинові. Випий чарку вина. Ллє з пляшкою поводься обережно. Пияцтво — біда твоїх земляків. А втім, англійців теж. Коли б не ця пристрасть, вони були б найкращими вояками в світі. А тепер швидше помий руки, та не забудь прочитати молитву, і йди за мною.
Квентін послухався, і Людовік знов повів його до Роландової зали, але вже іншими, хоч і не менш заплутаними ходами.
— Пам'ятай, — владно сказав король, — ти сьогодні не залишав свого поста. Так і скажеш своєму родичеві й товаришам. А цим прив'яжи свою пам'ять, — і він накинув Дорвардові на руку коштовний золотий ланцюг. — Сам я не ходжу в таких оздобах, але мої вірні слуги завжди мають змогу пишатися в них. Проте коли такого ланцюга не досить, щоб завязати надто балакучий язик, то в мого кума Пустинника є певніший засіб примусити його замовкнути. А тепер слухай уважно. Жоден чоловік, крім мене та Олів'є, не повинен входити сюди цього вечора. Проте дами заходитимуть сюди з цих дверей чи з тих, а може й з обох. Коли вони звернуться до тебе, відповіси. Однак пам'ятай, що ти на варті і твої відповіді мають бути короткі; ти сам не маєш права ні звертатися до них, ні зав'язувати довгу розмову. Тільки слухай, що вони казатимуть. Твої вуха так само, як і твої руки, тепер належать мені — я купив тебе з душею і тілом. Отже, все, що ти почуєш з їхньої розмови, ти мусиш твердо пам'ятати, доки не перекажеш мені, а потім одразу ж і забути… Або стривай, зробімо так: ти нібито шотландський новобранець, який щойно прибув сюди з своїх гір і ще не вивчив нашої мови. Так буде краще! Отже, коли вони заговорять до тебе, ти зовсім не відповідатимеш їм: і тобі менше клопоту, та й вони вільніше розмовлятимуть у твоїй присутності. Ти розумієш мене? Прощай! Тільки добре пильнуй, і я тобі буду за друга.
Промовивши це, король зник за шпалерами, залишивши Квентіна розмірковувати над тим, що він чув і бачив. Юнак перебував у такому стані, коли краще дивитися вперед, ніж назад, бо думка про те, що він, ніби мисливець, який чатує на здобич, стояв у засаді, щоб позбавити життя благородного графа де Кревкера, не лестила його самолюбству. Щоправда, з боку короля це, здавалося, було тільки обачністю, бажанням захистити себе. Але юнак не був певен, що йому незабаром накажуть уже не захищати короля, а напасти на когось. Тоді його становище буде не з приємних… Познайомившись ближче з характером свого пана, Квентін розумів, що його відмова підкоритися була б для нього рівнозначна загибелі, а покора — безчестю. Нарешті, він відкинув ці думки, мудро втішаючись тим, чим так часто розсудливо втішаються юнаки, помітивши небезпеку: ще буде досить часу, щоб вирішити, як вчинити, коли біда справді настане.
Квентін тим легше заспокоївся, що останній наказ короля навів його на далеко приємнішу тому для роздумів, ніж власне становище. Безперечно, одна з дам, за якими він мав стежити, була леді з лютнею. Отож він поклав собі старанно виконати одну частину королівського наказу й уважно прислухатися до кожного слова, яке тільки вилетить з її уст, щоб упевнитися, чи така ж чарівна її мова, як і музика. Але ще з більшою щирістю він заприсягся сам собі, що жодного слова з її розмови він не перекаже королю, коли воно може обернутися не на користь прекрасної співбесідниці.
Він уже не боявся, що знову задрімає на своєму посту. Кожен шелест старих шпалер, що коливалися від подуву вітру, який проникай через відчинене вікно, здавався йому наближенням тієї, кого він очікував. Одним словом, він відчував увесь той таємничий неспокій і запал очікування, який завжди буває супутником кохання або принаймні сприяє його зародженню.
Нарешті, двері зарипіли (бо двері в п'ятнадцятому столітті навіть у палацах не поверталися на своїх завісах так беззвучно, як тепер), але, на жаль, не в тому кінці зали, звідки він чув звуки лютні. Проте двері відчинилися, і з'явилася якась жінка у супроводі двох інших, яким вона подала знак залишити її, а сама ввійшла до зали. По нерівній кривій ході, що особливо було помітно, коли жінка йшла довгою галереєю, Квентін одразу пізнав принцесу Жанну. Він став у позу мовчазного вартового і з належною пошаною відсалютував їй своєю зброєю, коли вона проходила повз нього. Вона відповіла на його привітання граціозним нахилом голови, так що Квентін мав нагоду розглянути її обличчя краще, ніж уранці.
В обличчі нещасної принцеси було мало такого, що могло б примусити забути вади її постаті й ходи. Хоч воно й не було неприємним, але й не було по-справжньому гарним, її великі блакитні очі, звичайно втуплені в землю, світились лагідним терпінням і стражданням. Вона була надзвичайно бліда, а її шкіра мала жовтуватий безбарвний відтінок, що свідчило про погане здоров'я. Хоч зуби її були білі й рівні, але губи — тонкі й безкровні. У принцеси було розкішне волосся, але таке безбарвне, що здавалося майже сірим. До того ж покоївка принцеси, яка, без сумніву, вважала, що пишне волосся пані є її прикрасою, робила їй погану послугу, укладаючи його буклями навколо блідого обличчя, якому вони надавали майже мертвотного, неземного вигляду. Немов нарочито, щоб зовсім спотворити принцесу, на неї наділи широку блякло-зеленого шовку сукню, що робила її схожою на привид.
Тим часом як Квентін стежив за цією незвичайною постаттю очима, сповненими цікавості і жалю (бо кожен погляд і рух принцеси викликали співчуття), з протилежного кінця зали ввійшли дві дами.
Одна з них була тією молодою особою, яка з'явилася на поклик Людовіка й принесла йому фрукти, коли Квентін сидів за столом пам'ятного дня у заїзді "Флерделіс". Тепер, оточена усією таємничою благородністю, німфа з серпанком і лютнею (принаймні в уяві Квентіна), знатна спадкоємиця багатого графства, вона справила на нього вдесятеро сильніше враження, ніж тоді, коли він вважав її за доньку нікчемного трактирника, яка прислуговувала багатому купцеві-самодуру. Він тільки дивувався, як це він одразу не відгадав її справжнього сану. А проте її вбрання було майже таке просте, як і раніш, траурне плаття без будь-яких прикрас, а на голові крепова вуаль, відкинута назад, так що її обличчя було відкрите.