— Як то загубиться? — скипів песподівано для самого себе Гриіпа.— Дядько Безкоровайний загубиться? Та чи знаєте ви...
Він міг би багато сказати скульпторові, але не сказав нічого. Знов пішов на своє місце, а груди йому розпирало щось незбагненне, кортіло не знати й чого, обурення проти скульптора за те, що хотів його виставити па привселюдну ганьбу з бичком, породжувало вперте бажання ось тут одразу прийняти рішення па все життя, заявити, може, й перед усіма про те, що... Про що? Може, що сяде па трактор і покаже, що пе загубиться на ньому, як і Бсзкоровай-ІІИЙ? Може, може...
22
Хоч як прикро, але доводиться обмежуватися в своїй розповіді, бо й життя, по суті, не що інше, як суцільні обмеження. На одні мп пристаємо добровільно, до іпшпх навертаємо себе примусово, і тільки в цьому знаходимо свободу, бо прп вседозволеності свобода не існувала б зовсім, там вмирали б усі бажанпя й прагнення, життя зупинилося б і запанував хаос небуття. Такою закрутистою сентенцією автор хотів попрощатися з скульптором, якого ми більше пе зустрінемо так само, як і його друга архітектора. Але що скульптор, колп нам ідеться про Смачних Кабачечків! З ними теж розлучаємося, навіть пе допустивши їх до мови, бо, як ми самі переконалися, сестри не вельми охочі до балачок і до активних втручань у події. Нам жаль розлучатися зі Смачними Ка-бачечкамп, бо такої краси ми, може, й не спіткаємо більше, красою ж, як відомо, можна перевернути цілий світ. Але паша розповідь вимагає присутності людей енергійних, діяльних, активних, непосидючих, і Смачні Кабачечкп в пій пе втримуються, хоч плач. Щось вони зробили, щось перевернули в душі Гриші "Певенця (пе прямо, а опосередковано, але ж однаково — це зробили вони!), запам'ятаємо їхні повільні очі, їхні оздоблені землею руки, їхні пе-пов горні тіла, мов у молодих україпських богинь, і поведемо свою розповідь далі вже без ппх, спокійні за їхню долю, пе лякаючись навіть Самусевих посягань па цих незвичайних дівчат, яких він у своїй незажерливості розглядав лише як своєрідний сексхарч для вдоволення иотреб нижчого порядку.
23
Що таке переселення? Історія повна туманних відомостей про переселення народів. Враження таке, ніби то там, то там па контипептах виникали самі собою страхітливі казапи і в них варилися, клекотіли племена й народи, а тоді невідома сила вихлюпувала їх з того казана і розжбурювала по всіх усюдах, а у велетенській посудині ще довго кипіло й клекотіло, і валом валили звідти племена і розтікалися по всій землі, займаючи незаселепі місцевості, витісняючи нерішучих аборпгепів, нищачи слабких, підко-рюючи пенокірливих. Хто, звідки, куди й навіщо? З'ясувати це, мабуть, пе вдасться ніколи й нікому, та ніхто й не рветься до встат иовленпя істини, бо кожен, коли його добряче пошкребти, по суті, теж є не чим іншим, як одним з продуктів того великого переселення пародів.
Тепер у пас набуло великого розмаху переселення в пові квартири. Процес радісний, бадьорий, головне ж — масовий. Не встигає чоловік одержати нову квартиру, як мерщій домагається ще. пові-шої: діти ростуть, женяться, народжуються онуки, родина збільшується, а коли не родина, то апетити, амбіції, запити — це вже а кожного індивідуально.
Випадки переселення цілих сіл належать до явищ нощоденних. Селяиикові ніколи ніхто не будував. Навіть рідна держава залюбкп падає йому змогу впявити в цій галузі діяльності все вміння і енергію. Власне, будуванням цих людей пе злякаєш. За життя їм доводилося робити це но галька разів. Війни, стихії, всілякі лиха щедро падали на людей у степах, а найперше, здавалося, на їхні нетривкі солом'япо-глшіяні оселі. То правда, що глина перетрива-ла цілі тисячоліття, що глиняна цивілізація була ще в шумерів, і в парфян, і у вірменського царя Аргішті, та навіть у Вавілоні. Але утримувалася пінна не своєю міцністю, а доступністю й поширеністю, легко відроджувалася, з плином часу втрати забувалися, помічалося все хіба що потерпілими, але їхпіми свідчеппями ніхто не цікавився. Так і в українських стенах. Палилося, нищилося, руйнувалося, само валилося. 1 треба було знов місити глину, ставити сохи, вшивати очеретяні парки, добувати дерева на сволоки, крокви, бантини. Оселі й цілі села відроджувалися, відновлювалися, але завжди па тому самому місці, на батьківському, на предківському, у звичному розташуванні, часто в безладі, та однаково без порушень усталеності, при якій людина почувається завжди певною своїх сил і стаповища па землі. Тепер належало переселитися одразу всім і зовсім на нове місце, з краю плавнів на край степу, де досі був лише маленький убогий хутірець. Ота запекла суперечка, що спалахнула між Самусями й Щусями за ділянки під садиби в новому селі, пояснювалася, мабуть, но так і пробудженням атавістичної селяпської жадібності, як своєрідним цивілізаційипм шоком. Бо ж справді: з глишшо-солом'япої, мало пе шумерської цивілізації перескочити в найвищий соціалізм! Точне планування, камінь, цегла, шифер, електрика, водогін, газові плити, телевізори, асфальтовані тротуари. Сюди ще тільки метро — і майже тобі столиця. А далі пішло й геть незбагненне. Проблеми естетичні. Дискусія з скульптором. Що соло тільки на папері, а вже стурбовані аж до найвищих інстанцій кожною дрібницею в ньому. Товариш Зновобрать не закрив тоді засідання виконкому, поки не дійшли спільної згоди, чим же прикрасити другу світлоярівську площу, і поки віп пе зміг доповісти в райком партії, що від скульптури відмовилися, бо дорого і пема путящих пропозицій, а вирішили посадити посеред площі гарного дуба, а під ким встаповити колонку водогону, яку попросили були прикрасити столичного скульптора, але він розприндився і заявив, ніби його таке громадське замовлення принижує, то тоді всі зійшлися на тому, щоб колонку оформити під звичну й милу серцю колшого карпоярівця крпницю.
Поки тривали всі ці обговорений, уточнення, деталізування, землемір "Певеиець з двома помічниками розмітив ділянки просто по пшеничній стерні, залишеній Самуссвим комбайном, і якось само собою почалося вже тої осені будівництво. Банк надав усім кар-поярівцям позички, занаряджено державні поставки цегли, шиферу, дерева, камінь па підмурки був свій, із сусідньої каменоломні, дай Самусевому Давидку тридцятку, віп тобі всю каменоломню в стерню привезе! Глипа теж була своя і солома. Автоцистерна возила воду для замісів, виливали в день по два й по три десятки саманних хат, а талі уже складалася біла силікатна або червона (кому яка до смаку) цегла, щоб обкожушпти хату, як вона висохне, сталася затримка з деревом, па яке в степу завжди голод, але тут допоміг Степан Михайлович, який домігся для Світлоярська першочергових поставок, хоч секретарі інших райкомів теж домагалися першочерговості, посилаючись иа те, що в них так само нові села називаються на "світло": Світлогірськ, Світловодськ, Світлопільськ.