Живий думає про живе, тому про карноярівське кладовище згадали в останню чергу. Та п пе згадали самі, а прибула спеціальна "бригада по перенесенню", шість чп вісім червономордих, про-смерділих сивухою, помитих і почесаних чоловіків заявилися до товариша Зновобрать і стали викладати свої вимоги: житло з гарними молодицями, випивка місцева марочна, закуска теж відповідна, добові, підйомні, за вредність, за виконання і перевиконання,! що ж до гонорару за кожного мертвяка, то тут уже вони братимуть1 індивідуально з огляду на працездатність особи.
— Та звідки вас принесло, кажеться-говориться! — здивувався Зловобрать.
— Там уже нема, де були, то тобі й не пойнять. Тебе знімуть — пе попадеш і в паш кагал, бо вже старпп, а тут сили та сили треба!
Це були зпяті й усунспі, перш ніж устигли все попропивати па доручених їм ділянках роботи. А що були ще молоді п здорові, до пенсії пе дотягнули, то й організувалися добровільно в "бригаду по перенесенню" захоронепь, врахувавши потребу.
Карпоярівці з острахом, змішаппм з боязкою шанобливістю, поглядали, як "бригада" береться до розкопуваппя могил, як горить під нею земля, як в один день ламається, порушується, зпищується мирне співіснування віків, сімейств і особистостей, яке панувало в цьому місці вічного спочинку. Тепер кожей прагпув знайти свого предка, впізнати, догадатися, відокремити від інших. Згадували, в якій труні було покладено родича, який одяг мав, яке волосся, коло кого ліг, а хто потім став його вічпим сусідою.
24
Автор цієї розповіді мав би докладно занотувати й передати всі радісні події, що супроводжували виникнення Світлояр-ська. Така ж прекрасна дійсність, така повнокровна сучасність, такий матеріал. Але автора знову потягло на історію. Не інакше в нього або ж своєрідне збочення, або просто так званий історичний синдром, і коли медицина ще не зареєструвала подібної хвороби, то хай однині береться за цю справу з усією сумлінністю у всеозброєнні науки й техніки, діагностики і прогностики. Не навчило автора навіть занадто доскіпливе дослідження власних коренів. Довірливо і наївно піддався він баєчкам про славне походження прізвища Загребельних, коли ж спробував підвести під легепду наукову базу, виявилося, що ніякого Сакребсльпого-Загребельного історія не знає, зате в архіві Запорозького коша під роком "1762" зпачиться "Діло" па козаків Яцька Загребу, Грпцька Лихон'ята та шістьох товаришів їхніх, які поїхали з Запоріжжя з сіллю та рибою на Гетьманщину й Острогожчииу, за подорож пограбували два хутори полкового писаря острогозького Слободського полку Федора Тпмошенка, після чого й було заведено "Діло за угпатие <*. хутора его тридцат восем рогатих скотин зопорожекими козаками куреня коренівського".
Навряд, щоб за сто років рід, який дав повноважного посла (Іпкребельного, здрібнів аж до якогось Яцька Загреби, що крав рогату скотпну в полкових писарів, хоч знову ж таки по вельми радісно й письменникові Загребельному мати серед своїх предків (хай і на відстані в 200 років) чоловіка з такими сумнівними заслугами. Честь Яцька Загреби можна порятувати заднім числом хіба що в той спосіб, що вважати його акцію не грабунком, а експропріацією і прагненням встановити історичиу справедливість у майновому розподілі. Бо не з'їв же Яцько Загреба з сімома товаришами цілих тридцять вісім рогатих скотин! Ну, з'їли там якусь теличку чи волика, а решту ж, мабуть, роздали бідним! Але хоч як воно було, заняття історією — річ серйозна, гірко навчений, автор мав би сахатися цієї галузі, а піп знову взявся за своє! Прискочив до Карпового Яру і здійняв галас про те, що треба залишити свідчення минулою, згадку про нього, перепестп з старого села иа околицю нового все характерно, що було: хату, комору, клуню, вітряк, церкву, з усім начппням, з предметами побуту, навіть такими, яких уже й пе знайдеш тепер: ступу, мотовило (по те що в ком-байиі, а для намотування ниток), прядку, днищо, чумацький віз. Не зупинило автора навіть те, що батюшка Парфонтій відмовився далі пра<впти і попросився в єгері у мисливське господарство, яко організовувалося поряд з карноярівськпм лісництвом.
Піп'— у єгері? Автор розшукав батюшку під кручею коло Зеленого озера. Риба в такій холодній воді вже пе клювала, але отець Парфонтій у старенькій рясі й кожушку поверх неї спокійно сидів собі, весь сивий, закудланий, старий як світ.
— Скільки ж вам літ, батюшко? — поцікавився автор.
— Дев'ятьдссят і седьмпця, сину.
— Багато.
— Що чоловік перед вічиістю і перед богомі
— Бога ж нема,— нагадав автор.
— Нсісповідимо, нсісповідимо.
Ось тобі маєш: нетрудовий елемент, від держави відокремлений, світогляд непевний, а з минулим хоче покінчити безповоротно і ніяких тобі згадувань і пам'яток! Автор був трохи завагався і похитнувся в своїх намірах, але треба ж йому було натрапити па Івана Безтурботного! До речі, так воно буває досить часто. Потрібні тобі люди — зайняті, у них повно клопотів, а тим часом ти натикаєшся на якого-небудь неробу, він тебе зачаровує, і вже ти дивишся на світ його очима і віриш йому так, як таблиці множення або працівникам бюро погоди, які посилаються на вірогідні дані метеорологічних супутників.
Іван Безтурботний уже років зо два пробував вступити до інституту, їздив туди й сюди, здавав і перездавав, але без видимих успіхів, щоразу повертався додому, не дуже рвався до роботи в колгоспі, а все придивлявся, де б знайти таке місце, щоб питали, як з дурного, а платили, як розумному. Нарешті Безтурботний вдарився в спорт. Віп випросив у колгоспного бухгалтера Левка Левковича довідку про те, що ніби йому доручепо організувати колгоспних спортсменів, а тоді з тою довідкою домігся в районі призначення головою карпоярівського спорттовариства "Урожай". Спортсменів пе було, зате був голова, З'ЯВИЛИСЯ асигнування на інвентар, Безтурботний накупив майок, трусів, вовняних тренувальних костюмів, футбольних бутсів і тепер ходив селом, як футболіст або заслужений тренер. На харчі не було, але харчувався він у своєї матері Вусті, та й харчувався досить добре. Може, коли б не фірмове блюдо тітки Вусті, то Безтурботний і не зачарував би автора, але бісів хлопець знав, що до серця чоловікові, який тиняється далеко від дому, часто можна вскочити через шлунок. Ще пе перекинулися двома-трьома словами, як він вигукнув: