Так мене сльози й облили. Сяк-так підвелася я та й пала зразу.
"Господи! — думаю.— Або смерті дай, або здоров'я!"
Днів через три після тієї бучі почула я себе мов краще. Устала, перейшла разів зо три хату, кинулася й до роботи — ні, не зможу.
Коли, якраз у третю неділю від тієї, у яку я злягла, уночі приходить дядько, хмурніший ночі, п'яніший землі.
— Вон, сяка-така, волоцюго! Не паскудь моєї хати, не безчесть мого двору! — Та до мене.
— Постійте, — кажу йому, — за що се? За те, що я ціле літо робила, ночей не досипляла, заробляла, так се мені така за те дяка?!
— Вон! одно слово, вон, сяка-така, з двору!
— Я піду, — кажу йому. — Тільки й ви верніть мені те, що я заробила за літо.
— А їла що? А годували ми тебе дурно? — присікалася дядина. Подивилась я на їх, подивилась, узяла дитину на руки та до сусіди.
Прибігаю до сусіди, там усі спали. Стукаю, добиваюся.
— Пустіть, Христом-богом молю, бо у нас страшний суд піднявся! Пустила мене сусіда, жаліюсь я їй.
— У волость, — каже, — треба жалітися.
Перебула я ніч у неї, а на другий день прошу сусідчину дочку Марусю:
— Піди, Марусю, піди, моя голубко, забери моє збіжжя: юпку теплу, плахту та чоботи юхтові, щоб хоч у дорогу було одягтися як слід.
Послухала Маруся, пішла; незабаром і вернулася.
— Не дали, — каже. — Мало, — каже, — вона у нас то сього, то того переїла та перевела — не дамо!
Сиджу я та плачу:
— Бодай вас, — кажу, — черви поїли, коли я у вас як слід шматок хліба з'їла!
А сусіда:
— Та не плач, дурна! От я тобі раджу йти у волость, пожалітися, то все тобі вернуть.
Послухалася я, одяглася у другу юпку — сусіда, спасибі, дала своєї, — завинула дитину й пішла.
Волость від нашого села верстов з п'ятнадцять буде... Пішла я, а осінь уже глибока стояла, вітер холодний віє, так наскрізь і пронизує, а я що там у тих двох юпчинах та чобітках на босу ногу; та ще хоч би здорова, а то тільки-тільки що вичуняла; холодно, іду — насилу ступаю... Та ще як на те забула й хліба узяти, пройшла верстов з десять — їсти, аж шкура болить! Дитина теж, видно, хоче, бо одно кричить і не втихає. Уже я його тулила-тулила до грудей — що ж ти там висмокчеш? — порожнісінько!.. Притулиться, чи смокче, чи ні, та й назад, знову у крик!.. Боже! що ж мені робити з тобою? Як тебе забавити, чим нагодувати?.. Од його крику вже й самій перехотілося їсти, а воно кричить, аж поле розлягається!
— Годинонько ж моя лихая! горенько тяжке! що ж мені у світоньку казати з тобою?
Так воно мені укричалося тоді, що я й досі чую той непевний крик його. Видно, вже не перед добром воно кричало, видно, чуло свою нещасну долю.
От уже швидко й до села, де була волость; уже з-за гори витикались церкви й біліли хатки по гірочках; от і річка блиснула, чорна, як хмара, сумна, як ніч, — звісно, як восени річки. Мені так щось відразу під серцем запекло, так запалало у йому та й розлилося по всьому тілу пекучим огнем... Чую — і очі горять, і лице палає, руки, ноги — все-все; у роті — хочу проковтнути — слини не достає, засохло; язик аж торохтить між зубами, й гірко мені, наче я полиню з'їла. Дитина, чую, аж із шкури вибивається, кричить... От-от уже доходжу до мосту, на греблю зійшла, тільки міст перейти — та й село... Упрошуся до кого у хату, випрошу шматок хліба, підкріплюся, тебе погодую... От уже й на міст зійшла...
Закрутилась, заходила кругом моя голова, захиталися ноги... чую — от-от упаду... Мерщій до перил притулилась, стою, відпочиваю... Ув очах плями миготять, широкі кружала ходять — то жовті, то сині, зелені, то вогненно-червоні... Ось наче що осіяло... І стала передо мною велика-велика хата, а музика грає, люди то сюди, то туди швендяють: ті кричать, ті їдять, ті співають... Усюди столи, на столах напитків, наїдків... Що се? Де се я?.. Дурна, дурна! і не догадуюся — се ж моє весілля грають, се ж мене з ним парують. Ось і він коло мене сидить, рука хусткою перев'язана, і я коло його... Держу на руках свого Івася, своє любе-миле дитя...
"Дивись, — кажу йому, — яка дитиночка? Як квіточка! Як виросте, у школу оддам, грамоти навчу..."
Подивився він на дитя...
"А ке лиш, я його подержу", — каже мені, протягаючи руки.
Я подала...
Закрутилося, заходило колесом все кругом мене... Непроглядна темнота очі криє... Чую — сунуться мої ноги, пливуть кудись, пливуть-пливуть... Я падаю...
Більше нічого не знаю, не пам'ятаю... Очунялась уже в тюрмі... за те, що буцім дитину у річку вкинула.
Довго мене держали там; цілий рік я казенний хліб їла, а потім ще у монастир завдали. Там я півроку поробила та й знову на волі.
Гуменя того монастиря, де я була, казала: "Зробила ти гріх тяжкий, як би рідного батька або матір на той світ звела. То тебе, — каже, — лихий попутав, то він на все зле й навів і буде тебе аж до сорока літ усе стерегти. Гляди!.. Молись, одмолюйся, од його тільки молитвою й одіб'єшся, і більше нічим... І дасть Господь добра усякого, доживеш ти вік у спокої".
Ось уже мені й за сорок минуло, а все служу, на людей роблю... А що заробила? Що на мені, те й за мною.
І молюся, та, видно, моя молитва така або ж Господь її не приймає...