не раз і цілувалися з губернатором. А кому не звісно, що губернатор так аби з ким не поцілується! Сказано — могучий!.. Люди кажуть: з дужим не бийся, а з могучим не тягайся. І не даром кажуть. Ніхто не зважиться накриво слово сказати Олексію Ивановичу, а не то щоб не послухатися його наказу або піти проти його. І от би, здається, жити Олексію Ивановичу, жити та бога хвалити! А проте і він часто та густо нарікав на свою долю. Ні честь, ні слава, ні заможність — ніщо не захищало його від тієї напасниці-туги, що, не розбираючи, гризе людське серце і в багатого і в убогого.
Чого ж сумує Олексій Іванович? Чого його серце туга окриває? Того, що як здума Олексій Іванович, що от він тепер і в славі, і в повазі, і добра у його — на дев'яти б стало... А кому він ту славу передасть? Кому добро, віками нажите, перейде? Хто буде розкошувати у тому добрі, засилаючи богові молитви за його душу?.. То так його завіна й ухопить!
Як його й справді не сумувати? Вже двадцять літ минає, як він жонатий, десятеро діток мав, та ні одним не дав йому господь очей нарадувати. Оце вродиться дитина, наберуть мамок-няньок; сам Олексій Іванович пильнує, щоб, бува, часом чого не заподіяли дитині, дивись — поживе з півроку, похиріє-похиріє та й віддасть богові душу. За першими ще не велика була скорбота — надія серце гріла: молоді ще самі, приведе ще господь нарадуватись, а як умерло п'яте та шосте, уп'явся жаль в Олексія Івановича серце, обняла голову чорна думка! Чого він тільки не робив, як не розкидав своїм розумом — уже бариню й по лікарях возив, по заграницях провадив, сама вона скільки разів і на прощу молитися їздила — ніщо не помагало!
— Ви б, Олексію Івановичу, стрічних кумів узяли, — радять йому добрі приятелі.
— Яких-то стрічних кумів? — спитався він.
— Таких: як знайдеться дитина, то вийти з двору й першого стрічного в куми запрохати.
— Першого стрічного? А як то кріпак буде? — скрикнув Олексій Іванович.
— На те вже божа воля: чи кріпак, то й кріпак — треба й кріпака прохати, — кажуть йому.
Олексій Іванович нічого на те не одказав, тільки голову опустив та замислився... Що він думав тоді? Чи не мирив, бува, свій панський гонор з господньою волею? Бо бариня в ті часи якраз вагітна ходила, а жили вони в селі Одраді, де близько й полупанка не було — саме кріпацтво...
І от одного літнього ранку, саме в жнива, ще тільки що почало на світ благословитись, як збудив Олексія Ивановича нестямний крик... То був крик і великої радості і немалого горя задля його батьківського серця:йому доведено, що бариня подарувала його сином. Звісно, що він зразу схопився, та ще, як запримітив його "камандинер", і на ліву ногу.
— Буде ж тепер грому! — додав він, передаючи звістку про те дворовим, а дворові — задворовим. І пішла та звістка по всьому селу від хати до хати, попіднімала людей на ноги й мерщій гнала їх у поле, щоб, бува, яка лиха година не привела пійматися панові на очі.
Минула тільки та чутка одну Проценкову хату. Стояла та хата недалеко від панського двору — так через яр на горбику, якраз вікнами на панське дворище, й димарем схилилася до нього, мов разом дивилася й слухала... Та, видно, на той час осліпла й оглухла, що не добачила й не дочула тієї недоброї звістки.
Та як їй було не осліпнути й не оглухнути, коли в ній завелося своє лихо. У Федора Проценка занедужала жінка Хівря. Ще вчора вона була любісінька-милісінька. Він, вона, їх шістнадцятилітня дочка Марина збиралися на ранок жати панську пшеницю й лаштувалися до того цілий день. Федір обдивлявся серпи, чи не пощербилися, не потупилися; Хівря турбувалася їжею, пекла хліб, варила страву, а Марина, збираючи в огороді огірки та стиха виспівуючи, думала про те, з ким їй доведеться рядом у полі жати, і молила бога, щоб він надоумив рядчика поставити біля неї кучерявого Василя Прудоусенка — бравого та жвавого двадцятилітнього парубка, що як стрінеться з нею де-небудь, то, знай, пуска їй бісики очима.
Так було вдень. До вечора збиралися. Сіло сонце — почали вечеряти; повечерявши, полягали спати, щоб назавтра якнайраніш устати. І поснули швидко, та не надовго. Ще й перші півні не проспівали, як Хівря недужим голосом подала чоловікові й дочці звістку, що з нею щось трапилося. Під серцем як вогнем пекло, під груди підпирало, то випрямляло прямцем, то зводило докупи. Хівря не стогнала — кричала. Коло неї Федір з Мариною клопоталися, що б їй дати, чим запомогти... Давали непочатої води, й умивали, і збризкували — не помагало. Марині кинувсь у вічі хрест, що батько напалив на сволоці, як із страсті вернулися. Устругали того хреста, дали випити. Не змогла випити Хівря — викинула... Криком кричить, духу пускається!..
— Тату, ви б за Лазорчихою збігали... може, вона одшепче, одчитає, — плаче Марина.
Лазорчиха живе аж на другому краї села. А вже північ, поки додибаєш туди та відтіль — світ буде. Федір все-таки побіг. Уже зоря займалася, почав край неба червоніти, як Федір вернувся додому один: Лазорчиху взяли в друге село бабувати.
Перед світом Хівря затихла, голосу не одведе, тільки мутними очима поведе, наче хоче чого попросити, та не зможе.
— Може, тобі пити хочеться? — питає Федір, підносячи Хіврі кухоль з холодною водою.
Хівря глянула й одвернулась, а Марина, припавши до неї головою, заголосила... Почало сонце сходити. З-за гори, з-за лісу показалося його блискуче кільце, й пучок золотого проміння, падаючи довгою ниткою на землю, розсіявся на горі по травиці сизо-золотим пісочком. Досяг той промінь і до Проценкової хати, прокрався через помутнілу шибку й застрибав на клунках, що лежали на полу в кутку, золотими зайчиками. Він, здається, нагадував, що пора за ті клунки братися, в поле поспішати. Федір перший те помітив і наче знічев'я кинувся.
— Ану, годі тобі! Час у поле — опізнимося, — промовив він до дочки, беручись за клунок.
Дочка глянула на матір, потім на батька і знову перевела очі на матір, немов питалася: на кого ж її кинемо, як її саму зоставимо?
— Що ж я вдію? — сердито скрикнув Федір. — Не понесу ж її на руках за собою! Збираймося, ходімо, бо лановий як запримітить, що нас немає, буде халепа!