— Зараз уже пізно та й щось розхотілося.
Коротко кажучи, його примхи не знали міри, як у жінок, ті іноді настільки пантеличать нас, що ми вже губимося: чого ж вони хочуть? Я принижувався, благаючи дати мені змогу повправлятися в цій грі, щоб не забути її правил. Цього разу мені довелося вдавати з себе безжурного веселуна, аби він згодився зіграти зі мною бодай одну партію. Він скаржився на запаморочення, яке заважає йому мізкувати, казав, що голова в нього наче в лещатах, у вухах шумить, що він задихається, і справді він аж сапав, як міх. Нарешті він згодився сісти до грального столика. Пані де Морсоф пішла, щоб укласти дітей і прочитати разом з челяддю вечірні молитви. За її відсутності все йшло гладесенько-рівнесенько: я повів справу так, що пан де Морсоф виграв, і це зразу розвеселило його. Наглий перехід від зажури і похмурих думок про свою долю до нестримних веселощів і безпричинного сміху, схожого на сміх п'яної людини, стурбував і злякав мене. Зроду я ще не бачив у нього такого явного нападу шаленства. Наші близькі стосунки далися взнаки: він уже не стримувався при мені. Більше того, він з кожним днем намагався зміцнити своє тиранство наді мною, зробити з мене козла відпущення; справді, душевні хвороби як ті живі створіння: вони мають свої запити, свої інстинкти і прагнуть поширити своє панування, як дідич прагне розбудувати свої маєтки. Графиня повернулася до вітальні й сіла гаптувати біля грального столика (там нібито світліше було), проте цей привід зле приховував її побоювання. Хибний хід, завадити якому було годі, розлютив графа, він змінився на виду: з веселого лице стало похмурим, з рум'яного — жовтим, очі його дико забігали. Потім сталася халепа, що її я не міг ні передбачити, ні одвести. Пан де Морсоф припустився ще однієї похибки, яка довела його до поразки. Він зірвався на ноги, перекинув столика на мене, шпурнув лампу на підлогу, гупнув кулаком по консолі і почав гасати по вітальні, саме гасати. З уст його сипалося стільки лайки, проклять, похвалок і безладних слів, що його можна було взяти за якогось середньовічного біснуватого. Уявіть тепер моє становище!
— Ідіть до саду,— сказала графиня, стискаючи мою руку.
Я вийшов, граф навіть не зауважив мого зникнення. З тераси, куди я подався повільною ходою, я чув його крики й зойки: вони долітали зі спальні, сусідньої з їдальнею. Іноді крізь цю бурю я чув ангельський голос — він лунав, як спів соловейка наприкінці горобиної ночі. Я проходжувався під акаціями найпрекраснішої ночі, які бувають наприкінці серпня, і чекав. Графиня мала з'явитися, вона обіцяла, коли потиснула руку.
Уже кілька днів відчувалося, що між нами наспіває освідчення і що при першому ж слові в наших душах закиплять почуття, які переповнюють їх. Що за дивний сором змушував нас відтягувати хвилину цілковитого порозуміння! Може, графині подобався, як і мені, цей трепет, подібний до страху, від якого так і обмираєш; подобалися ці хвилини, коли саме життя немов ладне вийти з берегів, коли хочеш і не зважуєшся відкрити найзаповітніше, скоряючись сором'язливості, що заважає дівчатам показатися вперше своєму обранцеві. Ми самі своїми нескінченними роздумами звели перепону перед цим першим звірянням, але тепер воно стало доконечним. Збігла година. Я сидів на цегляній балюстраді тераси, аж це в вечірній тиші почувся відголос її кроків і шелест розмаєної сукні. Чи ж людське серце може вмістити в себе стільки почуттів?
— Пан да Морсоф заснув,— промовила вона.— Коли йому стає погано, я даю йому випити настоянку з макових головок; напади трапляються нечасто, і цей простий засіб діє на нього безвідмовно. Пане,— провадила вона, змінюючи тон, причому голос її залунав особливо переконливо,— нещасний випадок відкрив вам таємницю, яку я досі старанно приховувала, отож прошу вас поховати в серці пам'ять про цю прикру сцену. Я не вимагаю від вас присяги, адже ви людина чесна, обіцяйте лише мені, і я буду спокійна.
— Невже мені треба обіцяти? — спитав я.— Хіба ми не навчилися розуміти одне одного?
— Не думайте зле про пана де Морсофа, все це наслідок довгих поневірянь на чужині,— провадила вона.— Завтра він не згадає жодного свого слова і знову буде з вами ласкавий і привітний.
— Не треба графа виправдувати, пані,— відповів я,— я зроблю все, що ви побажаєте. Я скочив би зараз у Ендр, якби це могло повернути панові де Морсофу здоров'я і відновити у вашій родині згоду. Ось тільки я не в змозі змінити одного: своєї думки, що так укорінилася в мені. Задля вас я ладен пожертвувати життям, проте сумлінням пожертвувати не можу. Голосу сумління можна не слухати, але як перешкодити йому говорити? Тож моя думка про пана де Морсофа...
— Розумію,— урвала вона мене з несподіваною різкістю.— Ви, звичайно, маєте слушність. Граф нервовий, як жінка, — вела вона далі, намагаючись уникнути слова "шаленство",— але такі напади трапляються з ним десь раз на рік, у найбільшу спеку. Скільки ж зла наробила еміграція! Скільки занапащено людей, прекрасних надій! Якби все склалося інакше, граф був би сьогодні, я цього певна, великим генералом, славою своєї вітчизни.
— Згоден з вами,— урвав я її і собі, даючи зрозуміти, що мене не ошукати.
Вона замовкла, притуливши руку до чола.
— Звідки ви взялися в нашому домі? Може, це Бог хоче підтримати мене, посилаючи мені підпору, живу, приятельську допомогу? — знов заговорила вона, стискаючи міцно мою руку.— Який ви добрий, великодушний!..
Вона звела очі до неба, ніби шукаючи там підтвердження своїх потаємних сподівань, і перевела їх потім на мене. Зачарований цим поглядом, відчуваючи, що наші душі зливаються водно, я допустився нетактовності з погляду світського кодексу. Але ж такі вчинки бувають іноді викликані шляхетним бажанням відвести небезпеку або запобігти ударові, страхом перед загрозою лиха, а найчастіше прагненням знайти негайний відгук в іншому серці, дізнатися, чи б'ється воно в такт з вашим. Просяяння нібито прийшло до мене, і я зрозумів, що треба змити гріх, який плямив мою щирість в ту хвилину, коли я мав бути втаємничений у кохання.
— Перш ніж провадити розмову,— сказав я зміненим голосом, бо серце так гупало в грудях, що його биття чути було в навколишній глибокій тиші,— дозвольте мені виправдатися перед вами за минуле.