— Згода, — відповів я,— і ваші, і мої муки були необхідні, щоб ми могли поцінувати красу квітки, вирослої на кремнистому грунті нашого життя. А нині ми, може, натішимося вкупі її пахощами, може, спробуємо її чарівницької сили, адже це саме вона наповнює серця ніжністю, це вона відроджує пагони, пожухлі від холоду. Життя тоді вже не втомлюватиме, бо воно перестане належати нам. Господи Боже, почуй мене! — гукнув я, вдаючись до тієї містичної мови, до якої привчило нас релігійне виховання.— Ти бачиш, якими стежками ми йшли, аби знайти одне одного; який дороговказ прокладав нам путь серед бурхливого океану до того ясного джерела, яке біжить, журкочучи, по золотавій ріні поміж зелених пишних пагорбів. Хіба ми не йшли, як ті царі, на звізду Віфліємську? І от ми стоїмо перед яслами, де має статися диво дивне: голі дерева зазеленіють, світ воскресне від радісних криків, життя набуде розкошів, ночі — супокою, а дні — веселощів? Чия рука рік у рік напинає між нами нові нитки? Хіба ми не пов'язані тісніше, ніж брат і сестра? Що небо злучило, людям не розлучити! Страждання, згадані вами, були насінням, яке повними пригорщами розкидав Сівач, аби зазолотіла нива під промінням гожого сонця. Дивіться, дивіться на неї! Хіба не настала вже пора для нас зривати один по одному ці дозрілі колоски? Якої сили ви вдмухнули в мене, якщо я зважився так говорити з вами! Відповідайте ж мені або я ніколи більше не перейду на той берег Ендру!
— Ви помилували мене і не вимовили слова "кохання",— урвала вона мене суворо,— проте ви говорили зі мною про почуття, мені невідоме й заказане. Ви ще дитина, і я прощаю вас, але востаннє. Знайте ж, пане, що я ніби впиваюся материнством. Я кохаю пана де Морсофа не з веління обов'язку, не задля вічного блаженства, я пов'язана з ним нездоланним почуттям, усіма струнами мого серця! Хіба мене силували до цього шлюбу? Я погодилася з жалю до недолі пана де Морсофа. Чи ж не жінкам випадає направити зло, завдане часом, розрадити тих, хто поривався битися в перших лавах і вернувся додому поранений? Що ще сказати вам? Я спізнаю якоїсь егоїстичної радості, бачачи, як ви потішаєте його: хіба це не правдиве материнство? Невже ви не збагнули, вислухавши мою сповідь, що у мене троє дітей, яких я ніколи не повинна зрадити, чию душу я зрошую живлющою росою, чиї серця зігріваю в дні лихоліття, ані хвилини не думаючи про себе? Не доливайте жовчі до материнського молока! Хоча моя подружня вірність невразлива, не говоріть зі мною такою мовою. Якщо ви порушите цю невинну заборону, цей дім назавжди зачинить двері перед вами, попереджаю вас. Я вірила в щиру приязнь, у братерство, ще міцніше, ніж покревенство. Даремна химера! Я шукала друга, який не судив би мене суворо; друга, ладного вислухати мене в хвилини слабості, коли гнівний голос може вбити жінку; друга, такого чистого, щоб його не треба було цуратися. Молодість шляхетна, наївна, безкорислива, самовіддана! Бачачи вашу наполегливість, я повірила, признаюся, у якийсь присуд неба; я гадала, що друг присвятить мені свою душу так, як духівник присвячує себе віруючим, що я знайшла чуйне серце, аби вилити йому свої жалі, коли переповниться чаша, і кричати з болю, коли крики самі вихоплюються з грудей і душать, як пробуєш їх погамувати. Тоді моє життя, потрібне всім трьом діткам, тривало б, поки Жак не виріс. Але це бажання було надто егоїстичне. Хіба може воскреснути кохання Лаури і Петрарки?33 Я помилилася. Господь цього не побажав. Я мушу померти на своїх чатах, як той вояк, сам-один. Мій сповідник суворий, невблаганний... а тітка вже померла.
Дві буйні сльозини заясніли на її очах у місячному сяйві й скотилися по щоках; я встиг простягти долоню і, не давши упасти цим сльозинам, випив їх з палкою побожністю,— адже в словах графині я відчув десять років таємних сліз, змарнованої ніжності, невсипущих клопотів, вічних турбот і найвищого жіночого геройства! Вона подивилася на мене з лагідним подивом.
— Ось перше причастя кохання! — сказав я.— Атож, я щойно поділив ваші гризоти, прилучився до вашої душі, як ми причащаємося Ісусового тіла й крові через святі дари. Кохання без надії — все одно щастя! Яка земна жінка могла б дати мені більшу радість, якої я зазнав, випивши ці сльози! Так, я приймаю ваші умови, хоча вони й заповідають мені нові страждання. Я віддаю вам усього себе, нічого не вимагаючи, і я буду для вас тим, ким ви захочете.
Вона спинила мене порухом руки і промовила задушевно:
— Я пристаю на цю угоду, тільки ви ніколи не повинні її зламати.
— Гаразд, але що менше ви обіцяєте мені, то певніше маєте виконати обіцяне.
— А для початку ви виявляєте недовіру,— обізвалася вона журливо.
— Ні, я приймаю цю угоду з почуттям найщирішої радості. Послухайте! Я хотів би називати вас іменням, яким вас ніхто не взиває, бо й почуття наше не має собі рівні.
— Це вже занадто! Та дарма, я не така скупа, як ви собі гадаєте. Пан де Морсоф зве мене Бланш. Моя улюблена тітка, найдорожча для мене на цьому світі душа, одна називала мене Анрієттою. Я знову стану Анрієттою для вас.
Я взяв її руку й поцілував. Вона руки в мене не забрала, виявивши ту довіру, завдяки якій жінка так високо стоїть над чоловіком, що аж пригнічує нас. Вона сперлася на цегляну балюстраду тераси й задивилася на Ендр.
— А ви, друже мій, недалекоглядний,— сказала вона.— Вам подавай одразу все! Адже ви одним ковтком вихилили всю чару, піднесену вам од щирого серця. А втім, кохання вільне від розрахунку, воно віддається цілком, інакше це не щире почуття.— І додала по паузі: — Пан де Морсоф насамперед людина пряма й горда. Можливо, задля любові до мене ви й ладні забути його нечемні слова. Не робіть цього. Якщо він сам їх не пам'ятає, то завтра ж про все дізнається від мене. Не показуйтеся якийсь час у Клошгурді, цим ви лише виграєте в його очах. У неділю на тому тижні він сам підійде до вас по виході з церкви; я його вдачу знаю, він спробує спокутувати свій гріх і буде вдячний вам за те, що ви поставилися до нього як до людини, відповідальної за свої вчинки і слова.
— П'ять днів не бачитися з вами і не чути вашого голосу?!