Двічі на тиждень до кінця мого перебування у Фрапелі я брався до цієї копіткої поетичної праці, для якої мені треба було всього розмаїття польової флори. Ось чому я ретельно вивчав її, але не як ботанік, а скорше як поет, якому цінніший символічний сенс квітки, ніж її форма. В пошуках якоїсь рослини я часто заходив дуже далеко, блукав річковими берегами, долинами й ландами, піднімався на шпиль стрімчаків і забирався в лісові хащі, де ховалися братки або кущики вересу. Ці прогулянки давали мені радість, незнану ученому, поглинутому своїми думками, селянинові, який порає землю, ремісникові, прикутому до міста, торговцеві, який стоїть за прилавком; зате вони зрозумілі й близькі деяким лісорубам, деяким лісовикам, деяким мрійникам. Є в природі видовища, котрі хвилюють нас дужче, ніж найбільші моральні проблеми. Ось галузка квітучого вересу, оббризкана краплями роси, що грають, як діаманти, під промінням сонця,— всесвіт у мініатюрі, відрада для очей того, хто вміє бачити! Ось куточок лісу, оточений скелями, прорізаний піщаними обривами, заклечаний мохом, порослий ялівцем; його дикий похмурий вигляд знаходить також моторошний відгук у серці, і воно болісно стискається, коли з лісової гущавини долинає пронизливий крик коршака. Ось спалені сонцем, безплідні ланди з крутими кам'янистими схилами, обрії, повиті, як у пустелі, маревом,— тут я знайшов прегарну й самотню квітку проліска з фіолетовими, наче шовковими, пелюстками й золотими тичинками — зворушливий образ мого чистого божества, такого самотнього в долині! Ось просторі ставки, на дзеркалі яких природа порозсипала зелені блищики, намагаючись заткати напіврослинним, напівтваринним покривалом цю нетечу, де життя зароджується за кілька днів, а водоростей і комашні така незліченна безліч, як тих небесних тіл в ефірі всесвіту. Он хата над урвищем, грядки капусти, виноградники, живопліт і мізерні латки жита — символ стількох убогих доль! Ось довга галявина у лісі, ніби храм: дерева стоять рівні, мов колони, гілля, сплітаючись угорі, утворює арки склепіння, в далечині крізь тіняве листя прозирає галявина, то осяяна полудневим сонцем, то розжеврена в червіньковому промінні вечорового сонця, ніби перед вами ряхтять кольорові вітражі хорів, звідки чути неугавний пташиний щебет. Виходячи з-під цього прохолодного ряснолистого затінку, ви потрапляєте на крейдяне згір'я, де по рудому сухому моху плазують, шемраючи, тлусті вужі, звівши делікатні, тонкі голівки. Освітіть ці картини потоками сонячного проміння, яке гріє землю своїм добродайним теплом, уберіть клаптями туманів, сивих і пелехатих, як острішки старечих брів, осяйте зимним сяйвом блідавого неба з синіми прогалинами серед жовтуватих хмар і прислухайтеся: ви уловите невимовну симфонію серед непорушної тиші природи.
За два місяці, вересень і жовтень, я ні разу не зібрав букета менше ніж за три години, так самозабутньо, з таким поетичним надпориванням милувався я цими скороминущими алегоріями, що втілювали для мене суперечливі людські долі,— величними картинами природи, до яких і нині повсякчас надить мене уява. І часто з ними зливається спогад про жінку, чий дух витав над усім. Я знов бачу свою володарку серед полів і лісів: її біла сукня майорить у хащах або леліє на моріжку, її мислі вилонюються до мене з віночка кожної квітки, що закохано зачаює свої численні тичинки.
Жодне визнання, жоден доказ шаленого кохання не мали б такої влади над нею, як ті симфонії квітів: адже я вкладав у них свої ошукані надії з нестямою Бетховена, який розповідає в звуках про глибини серця людського або поривається нестримно до небес! Побачивши мої букети, пані де Морсоф була тільки Анрієттою. Вона пасла їх поглядом і, намилувавшись на їхню красу, відгадувала думки, які мені щастило передати; звівши голову з-над кросен, вона гукала:
— Боже мій, які вони гожі!
Цю розкішну мову квітів було так само легко зрозуміти, як і осягти дух поезії Сааді, прочитавши уривок з його віршів. Чи вам траплялося блукати в траві серед полів і лук, вдихаючи хмільні пахощі весни, які пробуджують жагу насолоди в кожній живій істоті, сп'янілому від усього, пливти на човні, полоскаючи руки в воді, і підставляти вітру своє непокірне волосся, відчуваючи, як душа воскресає разом із зеленими купами дерев? Дрібна травиця, що зветься вонне волоття, править за один із первнів цієї прихованої гармонії. Ось чому ніхто не може безкарно зберігати його при собі. Досить укласти в букет його блискучі гострі листочки, заткані білими нитками, ніби златоглав, і ніжний аромат оживить на дні вашого серця почуття, розквітнути яким заважала вам сором'язливість. Уявіть собі довкола широкої шийки порцелянової вази густу бахрому білих квіток, які ростуть на туренських виноградниках; їхні кетяги трохи нагадують пожадані форми жіночого тіла, схиленого в позі покірної невольниці. Над торочкою букета виникають в'юнкі стебла берізки, всипані білими дзвіночками, тоненьке віття рожевого вовчуга, візерунчата папороть і памолодь дуба з соковитим яскраво-зеленим листям; пагінці покірно хиляться, мов плакучі верби, і несміливо благають про щось, як молільники в храмі. Потім підносяться угору, наче полохливі надії й перші мріяння юнацтва, тремтячі стебельця шарлатового горицвіту, який ущедряє всіх жовтим пилком, сніжисті піраміди медунки, зелені патли хмелю і гострі стріли осоки, вирізняючись на сірому тлі льону, чиї синясті квітки ніби ряхтять при денному світлі. Ще вище стоять, звівши голівки, бенгальські троянди; їх оточує, обступає, обплутує звідусіль рване мереживо лугових трав, султани хвощів, волоття ковилу, парасолі дикої теребулі, щити деревію, тризуби пташиної рути з її чорно-рожевими квітками, штопори виноградної лози, криві пагони жимолості й сиві гладишники; коротко кажучи, найбуйніші, найхимерніші витвори флори; омахи полум'я й потрійні жала, шпичасті трави й зубчате листя, перекручені, спіральні стеблини і галуззя, яке нагадує насилу погамовані бажання. З лона цього буйного потоку почуттів вистрілює повна, гарячо-червона квітка маку зі своїми розкритими пуп'янками, палаючи пожежею над зірчастим ясмином і рясною зливою квіткового пилку, крихітні блищики якого ширяють у повітрі і спалахують золотом на сонці! Яка жінка, хмільна від солодких пахощів, яким віє від вонного волоття, не зрозуміє цієї бурі приборканих почуттів, цієї цнотливої ніжності, бентеженої поривами жаги, цього палкого кохання, яке благає про взаємність, щоденно поновлюючи змагання, усе таке саме зачаєне, незгасне, вічне? Поставте це запахуще освідчення на вікно, щоб ще яскравіше виступили всі відтінки, контрасти й арабески, і коли наша володарка помітить у букеті пишно вибуялу квітку, у віночку якої блищить сльоза росинки, вона скориться потягу свого серця, якщо тільки янгол-охоронець або голос дитини не утримає її на краю провалля. Що приносимо ми на вівтар Богові? Запах ладану, полум'я свічок і молитви — найчистіший вияв нашої побожної любові. Та хіба все те, що ми офіруємо Богові, не міститься в цій осяйній поемі квітів, які невтомно шептали серцю медоточиві слова кохання, пробуджуючи приховані бажання, невисловлені надії і неясні марення, які спалахують і гаснуть, наче ті світлячки теплої весняної ночі.