По закінченні робочого дня я йшла звичайно до будинку дворянського зібрання, де також відбувалися земські зібрання. Там я зустрічалася з іншими співробітниками бюро, які теж цікавилися зібраннями. Заходив туди іноді й Коцюбинський, завжди з дружиною, Вірою Іустинівною. 1
Одного разу він підійшов до мене і, вітаючись, сказав:
— А ми без вас скучаємо!
— Я теж скучаю без бюро, — відповіла я.
Михайло Михайлович глянув на мене пильно і несподівано сказав:
— Знаєте, на кого ви схожі? На старовинний портрет. В той день я була одягнена в гладеньку темнобузькову
сукню з білим комірцем.
Цього ж року ми якось зустрілися з Коцюбинським у театрі. У Чернігові постійного театру не було, але будинок театру, дуже старий, був, і іноді до нас заїжджали непогані ансамблі акторів. Приїзд нової трупи завжди радісно хвилював чернігівців.
На цей раз відділ Михайла Михайловича був цілком представлений в його ложі. Місць для сидіння всім не вистачало, і Михайло Михайлович, з властивою йому делікатністю, поступився своїм місцем якійсь із жінок, а сам весь час стояв.
У нашій ложі теж було багато народу і я, так само, стояла. Ложа, де був Коцюбинський, була сусідньою, і ми весь спектакль простояли з ним поруч; нас розділяв лише бар'єр.
Йшла п'єса Зудермана—"Огни Ивановой ночи". Грали чудово. Особливо гарна була артистка, що виконувала роль Маріки —'героїні п'єси.
Ми з Михайлом Михайловичем час від часу обмінювалися враженнями.
Тепер я вже неясно пам'ятаю зміст п'єси, але суть її зводилася до того, що Маріка кохає жениха своєї зведеної сестри і він відповідає їй тим же. Почуття обов'язку перед нареченими батьками і зведеною сестрою спонукує Маріку зректися коханої людини.
По закінченні спектаклю Коцюбинський сказав мені:
— Кінець мусив би бути іншим. їй слід було знехтувати все і піти з ним.
Тоді ми й не підозрювали ще, що конфлікт між почуттям і обов'язком постане і на нашому шляху.
З цього вечора я відчула, що не тільки мій інтерес до Михайла Михайловича посилився, але що й він зацікавлений мною. Другого дня, як тільки він з'явився на порозі нашої кімнати, я мимоволі глянула і зустрілась з його поглядом, уважним і настороженим.
Влітку майже всі співробітники бюро під час перерви виходили в парк. Михайло Михайлович залишався сидіти біля свого столу, що стояв біля вікна, яке виходило в парк, і, звичайно, під час перерви проглядав газети.
Якось я не пішла в парк, а, взявши книжку Сельми Лагерльоф "Легенди про Христа", заходилася читати.
Увійшов Коцюбинський і, побачивши мене, спитав:
— Чому ви не гуляєте?
Помітивши на столі розкриту книжку, він підійшов до мене: . А
— Можна поглянути чим ви так захоплені?
— Гарна річ, — сказав він. прочитавши заголовок,— вам, мабудь, подобаєтьсяІ
Інтерес наш один до одного помітно зростав. Якось на початку 1904 року Михайло Михайлович, вітаючись зі мною, сказав:
— А, знаєте, я вчора був на маскараді. Я люблю іноді побувати там.
І тут же він описав мені кілька костюмів, які йому сподобалися, з такою влучністю і наочністю, що мене, пам'ятаю, вразила його спостережливість і пам'ять.
Трохи схилившись до мене, він тихо сказав:
— Я думав і хотів зустріти вас.
Я відповіла, що ні разу не відвідувала маскарад і що мене ніщо не приваблює там.
— До мене підійшла одна маска, яку я був прийняв за вас. Але з її розмови і по очах я побачив, що помилився... У вас очі значно кращі, — додав він.
Вся ця розмова збентежила і схвилювала мене.
Незабаром після цього якось мені нездужалося. Був холодний лютневий день. У нашій кімнаті було порожньо —ніхто в такий мороз не прийшов на роботу. Від цього мені здавалось іще холодніше.
Я закуталася в теплу хустку, підійшла до пічки і притулилася до неї спиною. В цю хвилину ввійшов Михайло Михайлович. Глянувши на мене, він сказав:
— У вас цілком хворий вигляд. І температура є, — зауважив він, взявши мене за руку...
А потім, обережно обійнявши мене однією рукою, сказав:
— Ідіть додому.
Ми мовчки постояли так кілька секунд... Потім я тихенько відсторонила його і пішла додому. ^ ♦
Весь вечір я була надзвичайно схвильована. На душі було радісно і тривожно.
З цього дня і почалися мої муки...
Я почувала, що в моє життя вривається щось велике і серйозне, прекрасне і болісне. Десь у глибині свідомості невиразно ворушилася думка, що я кохаю Михайла Михайловича. Але я відгонила цю думку...
Його ставлення до мене я довго не могла зрозуміти. То, пригадуючи все ним сказане, його погляди, відтінки голосу, коли він зі мною розмовляв, мені здавалося, що я не байдужа для нього. То я урезонювала себе тим, що Михайло Михайлович, як людина чутлива і делікатна, помітивши моє почуття до нього, м'якше й уважніше ставиться до мене, ніж до інших, боячись мене образити — і тільки.
Випливали в пам'яті розмови в бюро про те, що Коцюбинський— людина, яка легко і швидко захоплюється, і це бентежило мене. Думка, що Михайло Михайлович просто розважається, проймала мене болем і образою.
Нарешті й те, що Михайло Михайлович — письменник, так само бентежило мене, Я думала: чи не в шуканнях сюжету він придивляється до мене? Це, так само, чомусь мене ображало.
В результаті моїх сумнівів я вирішила, що мені необхідно взяти себе в руки і дати відчути Коцюбинському, що я не дуже схильна захоплюватись. Випадок для того швидко трапився.
Якось Михайло Михайлович пройшов до телефону. Незабаром він повернувся і, підійшовши до мене, сказав, що мене викликають до телефону. Я встала. Коцюбинський пішов за мною.
Узявши трубку і не діждавшись відповіді, я хотіла піти, голосно зауваживши, що мені ніхто не відповідає.
Коцюбинський стояв поруч зі мною. Я гадала, що він жде своєї черги до телефону.
Але коли я зробила рух, щоб іти, Михайло Михайлович схопив мене за руку і хотів поцілувати. Я прожогом вирвалась і втекла в свою кімнату.
Була страшенно схвильована і розгнівана. Сердилась на себе, вважаючи, що сама винна в тому, що викликала таке ставлення до себе. Гнівалась і на Коцюбинського. Сама не знаючи чому, я почувала себе ображеною.
Михайло Михайлович з'явився на порозі передпокою. Я знову почула телефонний дзвінок.