Тут як гухнуло десь у болотах, нам і вуха позакладало. Моя жонка хреститься, далєй і каже із серцем: "І хто сюю войну прокляту придумав?!" А Коршак губи тонкі розтяг і бовкнув, як у калюжу пукнув, звиняйте: "Война потрібна: стольки людей розвелося, що землі важко…" Ну, думаю, калі б земельці на тебе, сучого сина, полегшало, мало хто б і заплакав, хіба що дитя родне, та жонка — трохи, для годиться. А все ж інтересно мені, чого се Коршак із більшовиками не дременув без оглядки, бо ж усі знають, як йон до них підлизувався, людей пакульських здаючи властям, як скотину під ніж. А я з Дахновцями через вуличку, ворота у ворота, вік прожив і багато що знав про них, тольки мовчав, бо кому що доведеш, хоч би і з тим нападом на сількора, тольки ворогів наживеш, собі ж хужей зробиш. А завжди воно так було і буде: половина світу скаче, половина — илаче, яка б власть не приходила. Дак я бачив, чув і знав: як почали вже більшовички тилові без оглядки тікать, через Пакуль багато їх їхало, на мньовський міст, бо там меншей бомбило, то й за Коршаком машина од тих хлопців, що в конторі біля Красного мосту служили і Якова Дахновця за свого мали, заїжджала. Та й біля сільських галіфетчиків, у колгоспній полуторці, йому місце знайшлося б, що там казать. А Коршак — ні з ким за Невклю не подався. Ну, одійшли ми од баб та дєтви, у рукавчик яру, по нужді, я й питаю його: "А чого бо се ти, Якове, не виїхав із совітами? Тобі ж та сім'ї твоїй і транспорт давали, не забули більшовики твоєї служби ревної. Я на твоєму місці давно б уже був деся за Уралом, а то й далєй…" А Коршак і почав язиком своїм довгим виплітать: "Знаєш, Свирпдоне, я не поїхав світ за очі, бо, згадаєш мене, німець скоро і за Уралом буде, сила у нього незмірима, уся Європа з ним, а ми людей перед війною косили, як траву, уже нема кому і воювать. А головне, через що я з більшовиками не поїхав, бо знаю, що й німцям я так само буду потрібен, як і совітам. Голову на відсіч даю, Ідо і в них буду я активістом. Ось тільки хай закінчать війну і порядок почнуть наводити. Я усе про усіх знаю, хто що й подумав, не те що сказав. І ще тобі признаюся. Німець — йон вумний, культурний, в науці весь, як ми в гівні. А я думку одну в голові своїй давно, ще від тридцять третього, голодного, року висиджую, як квочка курчат. Більшовики моєї думки не втямили б, вони ще для неї не достигли, а німець — пойме і оцінить. Більшовики — що робили? Людей убивали і в землю закопували, на харч черві. Добром розкидалися, через те їх німець і давить нігтем. А мені у тридцять третьому годі Сонька-людоїдка і Марфа Срулиха своїм передовим прикладом підказали: росточительство це все — черву людьми годувать. Бо розумніше убитими годувать тих людців, які ще властям живими потрібні. Якби я сеє до великого фюрера доніс, йон би мене підняв над багатьма і озолотив. І я — постараюся…" Дак я не знав, що й казать. Плюнув під ноги та й пішов із яру. Хіба, думаю, так буває, щоб сьогодні ти одному хазяїну служив із піною коло рота і кров'ю людяцькою на руках, а завтра — уже до іншого, ворога його, перекинувся? І невже ж культурний німець дійде до того, щоб скошеними людьми, як ми скотину травою скошеною, живих людей годувать? Се ж, думаю, і земля возопіє, як батюшка Гаймановський колись начитував. Так я уже ніколи і не дізнався, жартував Коршак зі мною чи й справді такий планець у башці своїй мудрагельній виношував, тольки не встиг із ним до верхів німецьких, чи й до самого Гітлера, дійти. Ну, за ніч стрілянина вщухла, снаряди перестали над Пакулем літать, червоні далєй побігли. А уранні городські люди ішли з Мрина, що горів уже чимало днів, і розказують: "Уже в Крутьках німці, на мотоциклах, скоро і у вас будуть". Я ж останнього бригадного волика запріг та й покотив тихцем за Студницю, я там, у видолку, трохи отави вкосив: руські чи німці на голову нашу, а корівку узимку треба чимось буде годувать, себе не підстелиш. Іду се я уже назад із сіном, уже місток переїхав, у нашу вуличку мені звертать, аж бачу: коло сільради, на майдані, столик стоїть, тканою скатертиною застелений, на столику — кошики з яблуками, яйцями, тарелі з печениною та ковбасами, четверть самогону. А біля того столика — гуртик людей пакульських, і попереду усіх — Яків та Дуська Дахновці. Яків у хромовиках, аж сяють, і прикостюмлений, Дуська — у вишивках та коралах, квітчастою хусткою, у Марфи Срулихи під голодовку за три картоплини виміняною, запнута, а в руках її — паляниця, на рушнику. Ну, я, звиняйте, трохи не уписявся. Старий Колумбет із Колумбетихою, огризки старого ще режиму, Семен Зозуля, сей у районі заготівлями відав, і за розтрату його більшовики прижучили, перед самою війною із тюрми повернувся, Костя Хвороба, йон із армії утік, у материній печі переховувався, Отанашка, хвойда добра, — сим я нікому не дивувався. Але щоб Коршак, заслужений сількор, борець із капіталістичним елементом і все такеє, так швиденько перелицювався і вже милився німця лизнуть, звиняйте!.. Усе в душі моїй перевернулося, і гидувать я став родом людяцьким. Але запитую, наче у мене тями геть нема, наче я од свого вола дурніший:
— Що се ви, сусідоньки, так нарядилися спозаранку?
А Коршак і гукає мені через увесь майдан, солодким голоском:
— Родних визволителів стрекаємо!..
І був Миколай — пастух отари, а Яків — був рільник.
І сталося по деякому часові, це вже німці зайшли і порядкували у Пакулі, що постукався Миколай серед ночі у задвіркове вікно хати Якової. Налякалися Яків та Дуська і довго боялися голос подать. Нарешті Коршак ковзнув вздовж стіни, став боком до вікнини, запитав обережно: "Хто-бо тамочки?" І долинуло із-за шибок, мокрих від дощу осіннього: "Зто брат твой родной, Николай, ранен, из плена йду". І впізнав Яків голос брата свого, большака, хоч п'ятнадцятий рік минав, як востаннє чув цей голос. І затишкував Коршак до Дуськи, у куток спальні, де ліжко: "Се братеник мій, Миколай, із полону вертається, де тольки узявся йон на голови наші, але треба одчинять". — "Дак йон же начальником великим був, енкаведистом, ти сам розказував! Німці рознюхають — усім нам капут буде!" — заголосила в подушку Дуська. "А куди ж ти дінешся, як йон ще й поранетий, таки ж братеник, своя кров…" — відгарикнувся Коршак і став одягатися.