І побрів Крилас додому у глибокій задумі, хто б це міг на нього, сліпака і старця, папера скласти високим начальникам мньовським. І не знав він, на кого подумать, бо гостей у Деркача тоді багато було, іменини господаря справляли, Деркач — у начальниках сільських ходив, мав чим гостей потчувати. І співав він гостям Деркачевим інших, давніших, пісень, а цієї — не хотів співати. Але підпилі гості упрохували: "Про колгосп, про колгосп заспівай…" І чарку за чаркою йому підносили. "А не посадите ви мене, дорогі товариші начальники?" — запитував, вагаючись, бо з голосів чув — увесь сільський актив гуляє за столом іменинника. І запевняли його начальники сиберізькі хором хмільним, що — не посадять. І заспівав він, здуру, сп'яну. Отої, про колгоспників-злидарів, а ще — про Україну. Гості реготіли, слухаючи, потім знову чаркували, і про старця-лірника не забуваючи. А назавтра, прохмелившись, хтось із них і наклав зі страху у штани, і поспішив бігма у район — вислужуватися перед суворою владою. А може, і не так на нього, сліпака, для якого кожен Божий день — тюрма темна, бочку котили, а більше — на самого Деркача, у чиїй хаті співав лірник пісні про доведених до жебрацтва колгоспників. Бо вони, галіфетчики сільські, гризлися поміж себе коло влади, яко пси біля кістки…
І впродовж багатьох днів опісля тої розмови із начальником районного НКВС Крилас не підходив до людей, сидів у хаті чи на призьбі за хатою і стиха награвав на лірі своїй, придумуючи пісню про товариша Сталіна. Але не в'язалися ані слова, ані мелодія у пісню вдячну, бо — мовчала душа його до великого вождя і учителя. Сотні людей сиберізьких, для яких він співав колись, лягли голодної весни тридцять третього року у спільну могилу, над якою і хреста нема, бо заборонила влада хреста ставити над померлими голодною смертю. І згадувати про тих людей заборонила, ніби і не було їх ніколи на світі, і самої весни голодної — не було. І волали померлі голодною смертю люди, волали з того світу голосами печальними, просячи Криласа не забувати їх і не нахваляти того, хто їх на смерть ранню і страшну прирік. І наказував собі Крилас строго-престрого: не чуть тих голосів, а величальну пісню дорогому вождю складать, як радив начальник районний. Наказував Крилас собі строго, але у душі народжувався плач по невинно убієнних вождем дорогим. Не слухалася його душа, а слухалася вона голосів — із того світу. Відтак почав Крилас упрохувати душу свою, аби дозволила йому скласти одну-єдиноньку пісню про щасливе колгоспне життя, на догоду начальникам, аби їхні пихаті пики мазнути масним сальцем, уже й мотив він набринькав, бадьорий, пролетарсько-диктатурний, танцювальний. Але і цього не дозволила душа його, чутлива до неправди. Бо така пісня була б суцільною неправдою, брехнею, вигаданою догідливим розумом людським. Такого ж він не навчився робити за довге життя своє. Співав досі наче пташка Божа: що на душу ляже. А ще жінка Криласа, повертаючись із роботи колгоспної, розказувала, що в колгоспі робиться. І закипіла душа лірника гнівом гнівним. І попросив він дружину свою Олену збігати до лавки і купити йому горілки. І послухалася вона, і принесла півлітерку горілки. І вилив Крилас у себе казенку, наче воду, і приглушив біль душі, скаламученої горем людським. Але — ненадовго.
А у Мньові здавна храмове свято було — Перша Пречиста звалося, у передостанній день літа. І ось — наблизився цей день. І мовив Крилас до Олени своєї: "Ти, жонко, як хочеш, а із хлопаком нашим подибаю на храм до Мньова, родаків провідаю, кума Григорія і друзяк своїх давніх. І, мо', поспіваю де під тином для людяк, бо вони уже і голос мій забули". І відговорювала його Олена, обережно, бо Крилас строгий був до дружини, молодшої од нього літ на двадцять: "Чи забули ви, Матвію Омельковичу, що заборонено вам строго-престрого начальниками вищими співати для людяк і лялякати до них? І яке ж це теперечки храмування, калі усе сеє владою суворо одмінено, а у храмі Пречистої Богородиці, у Мньові, давно уже — клуб торф'яників і не молиться давно уже тамочки ніхто, а тольки гуцають та частівки про батька Сталіна виспівують? І Тарасикові нашому шаньку полотняну із книжками шкільними треба лаштувать, а не по чужих дворах шастати, тебе водячи. Школа підійшла, учитель уже нашою вулицею ходив, нагадував про перше вересня". Але ніхто не міг одговорити Криласа, коли він щось надумував. І намірився він вирушати до Мньова удосвіта, як раніше водилося, коли ще у храмах правилося. Але згадав слова Оленині, що тепер нема храму Богородиці, а є — клуб торф'яників і не на службу Божу люди ранками поспішають, навіть у свята великі, а на роботу, і не став смикати сина спозарань. А Олена — того літа у сільській молочарні працювала, приймальницею. І упросила вона Микитку Байстрюка, що молоко до Мньова возив, і чоловіка свого із сином-поводирем на підводу узять. І під'їхав Микитка до самого двору їхнього. І згромадився Крилас на воза, аж перехилився віз набік, бо лірник високий і кремезний із себе був. Тарас між бідонів із молоком присів, мов горобчик. А ліру поклали на передку, сіна підстеливши, щоб менше трясло її. І рушили вони сошею, яку ще у тридцятім році простелили, до торфопідприємтва на болоті Замглай. Майстер дорожній Григорій Косткж тоді дорожніми роботами завідував, проживав у хатці Криласа, аж туї у лірника синок народився, так вони і покумилися. Рушила підвода, а Олена услід чоловікові та сину довго і сумно дивилася, наче передчувало серце її, що станеться у Мньові. І, потайки, одвернутись до тину, перехрестившись, прошептала вона: "Господи, не дай зобидити людям злим старця мого і мого сина-одинака, людяк-бо злих розвелося, як мошви на болоті, а вони у мене такі беззахисні… Одне — мале, друге ж, хоч і старе, а — дитя дитям душею своєю піснярською". Була Олена із сім'ї богомільної, трудящої, заможної. Але батько трохи не прокляв, коли ішла за старчака, лірника, та ще й віком старшого. Нічого за нею не дав, у чому була, у тому і пішла з двору. А було що давать — і в скринях, і в хазяйстві. Невдовзі усе те пішло прахом, усе червоні бригади розтягай, а сім'ю вивезли до Сибіру. Лише вона одненька, із великого кодла, і залишилася в селі. Відтоді боялася властей як вогню. Заборонили вірувати — ніколи й порога церковного не переступала, хоч у сиберізькій церкві ще правилося. Ікони — і ті зняла, на горище сховала. Але в душі — берегла Бога.