Терезою! В заклад піду, у нього вже щось є на думці. А що він взагалі не від того, щоб іноді грати роль долі, то не відмовляється від задоволення при нагоді влаштувати й весілля.
Вільгельм, сприкрений і схвильований, настрій якого не поліпшився від добрих і розумних Ярнових слів, був дуже неприємно вражений тим, що його друг саме цієї хвилини згадує про таку обставину, і сказав, хоч і посміхаючись, проте не без гіркоти:
— Гадаю, що приємність влаштовувати весілля краще передати тим, що любляться.
Розділ шостий
Всі знову зібралися до гурту, і наші друзі мусили припинити розмову. Скоро потому сповістили, що прибув посланець, який мав передати Лотаріо листа у власні руки. Його ввели. Це був кремезний, міцний хлоп у багатій і гарній лівреї. Вільгельм наче впізнав його і не помилився: це був той самий слуга, якого він послав навздогін за Філіною і гаданою Маріаною і який не вернувся назад. Він хотів уже з ним заговорити, як Лотаріо, прочитавши листа, запитав серйозно і майже сердито:
— Як звати вашого пана?
— Це таке питання,— скромно відповів кур'єр,— на яке я зовсім не знаю, що відповісти. Думаю, в листі є все потрібне, усно мені не доручали нічого переказувати.
— Ну гаразд,— промовив усміхаючись Лотаріо,— коли ваш пан так на мене покладається, що не побоявся написати такого безглуздого листа, то прошу, нехай їде.
— Він не забариться,— промовив кур'єр, вклоняючись, і вийшов.
— Послухайте-но дурну, безглузду писанину,— звернувся Лотаріо до товариства: — "Через те, що з усіх гостей,— пише мені незнайомий,— найприємнішим гостем повинен бути добрий гумор, коли він з'являється, а він завжди мандрує вкупі зі мною, то я переконаний, що мій візит, який я надумав зробити до вашмосців, не буде вам неприємний, я навіть сподіваюся потішити всю високу фамілію, а в належний час знову піду собі, з чим і бувайте здорові і так далі. Граф фон Шнекенфус !".
— Це якесь нове прізвище,— зауважив абат.
— Можливо, який вікаріатний граф,— додав Ярно.
— Таємницю легко розгадати,— мовила Наталія.— Йду в заклад, що це брат Фрідріх. Він давно вже, відколи вмер дядько, погрожує нам візитом.
— Влучила, прекрасна й мудра сестро! — крикнув хтось із недалекого куща, звідкіль одразу вийшов веселий, вродливий юнак.
Вільгельм ледве міг стримати крик.
— Як,— заволав він,— то ця білява шельма і тут з'являється передо мною?
Фрідріх уважно подивився на Вільгельма і скрикнув:
— Ну й справді! Якби я побачив у дядьковому саду піраміди, що так міцно стоять у Єгипті, або гробницю царя Мавзола, якої, запевняли мене, і зовсім не існує, то я б менше здивувався, ніж побачивши тут вас, мій давній друже і великий доброчинцю. Прийміть же мій особливий, найщнріший привіт.
Привітавшись і перецілувавшись з усіма навкруги, він знову кинувся до Вільгельма і заволав до всіх:
— Шануйте ж його тут, цього героя, полководця і драматичного філософа! При першому знайомстві я, можна сказати, погано, простим гребенем причесав його, а він мене згодом від великої хлости врятував. Він великодушний, як Сціпіон, щедрий, як Александр, часом буває закоханий, але не почуває зненависті до своїх суперників. Не те, щоб він їм платив добром за зло, бо це найгірша послуга, яка лише може бути, ні, він посилає услід за своїми друзями, які зрабували в нього дівчину, добрих і вірних слуг, щоб не спіткнулась їхня нога об камінь.
Ось у такому дусі він роздебендював і далі, і ніхто його не спиняв, бо ніхто не міг йому тим самим відповісти, і він лопотів майже сам. *
— Не дивуйтеся,— гукав він,— що я так велико очи-таний у духовних і світських письменниках; ви зараз прознаєте, де я доп'яв таких знань.
Його почали розпитувати, як живе, звідкіль прибув, але він сипав сентенціями і старожитніми історгйкаїми і не давав ясної відповіді.
Равликова нога (нім.).
Наталія тихо сказала до Терези:
— Оця його веселість засмучує мене. Ладна піти в заклад, що йому непереливки.
Через те, що на свої жартп Фрідріх не знаходив у товаристві відповіді, бо лише Ярно відповів на декілька з них, то він і сказав:
— Мені не залишається нічого іншого, як у цій поважній родині самому стати поважним, а що в таких скрушних обставинах душу мою гнітить важкий тягар моїх гріхів, то я прямо відважуюсь на генеральне каяття, з якого ви, мої шановні панове й дами, нічого не почуєте. Оцей шляхетний друг, який тільки дещо й знає про моє життя і мої вчинки, один його й почує, тим більше, що він має деякі причини і розпитати про це. Чи не цікаво вам знати,— звернувся він до Вільгельма,— як і де? хто? коли й чому? Як справа з відмінюванням грецького дієслова phileo, philo 1 і похідними формами від цього най-любішого дієслова?
Потім він узяв Вільгельма під руку і повів його, безперестанку обіймаючи й цілуючи.
Ледве вступивши у Вільгельмову кімнату, Фрідріх побачив на вікні цизорика з написом: "Пам'ятай про мене".
— Добре ви ховаєте дорогі речі! — сказав він.— Далебі, це Філінин цизорик, вопа його подарувала вам того дня, коли я вас так розкошлав. Я гадаю, ви тільки й думали тоді про цю вродливицю, але запевняю, що й вона вас також не забула, і коли б я давно вже не вигнав із свого серця усіх слідів ревнощів, то не без заздрощів дивився б на вас
— Не згадуйте мені більше про те створіння,— сказав Вільгельм.— Не заперечую, я довго не міг позбутися приємного враження, яке справила на мене ця особа, але це і все.
— Пхе! Встидайтесь! — скрикнув Фрідріх.— Хто ж зрікається коханки? Ви ж її так уже любили, що далі нікуди. Жодного ж дня не було, щоб ви їй чогось не подарували, а коли німець дарує, то він і кохає. Мені більш нічого й не залишалось, як тільки зцупити її у вас, і червоному офіцерику це, нарешті, й пощастило.
— Як? То це ви були той офіцер, якого ми застали у Філіни і з яким вона втекла?
— Атож,— відповів Фрідріх,— якого ви вважали за Маріану. Ми досхочу насміялися з вашої хиби.
— Яка жорстокість! — скрикнув Вільгельм.— Залишити мене в такому незнанні!
— Та ще й до того взяти собі до послуг кур'єра, якого ви послали за ними навздогін,— додав Фрідріх.— Це хлопець — зух, він ще й досі з нами. А дівчину я люблю так само несамовито, як і тоді. Вона таке мені встругнула, що зараз я перебуваю ніби в міфологічному становищі і кожен день боюсь перетворення.