Не можу закінчити. Я вже чимало написав, а проте не знаю, чи сказав усе, що тебе торкається. Бо рух колеса, що крутиться в моєму серцеві, жодними словами не висловити.
Це поки що тільки лист до тебе, моя кохана. Я перечитав його і бачу, треба було б почати знову, але, гадаю, в ньому є все, що ти маєш знатп і що підготувати, коли я незабаром, передчуваючи радість солодкого кохання, вернусь у твої обійми. Я почуваю себе, наче в'язень, який у тюрмі, пильно прислухаючись, розпилює свої ланцюги. Я кажу на добраніч батькові й матері, що вже безтурботно сплять. Прощавай, кохана! Прощавай! Мої очі склеплюються, бо вже пізня ніч".
Розділ сімнадцятий
День, здавалося, не матиме кінця, коли Вільгельм, гарненько склавши листа і сховавши його в кишеню, аж млів з туги по Маріані, і тому, ледве смерклося, він, проти своєї звички, вже вимкнувся з дому і крадькома попрямував до неї. Його план був ось який: сказати, що прийде вночі, і залишити на часинку свою кохану, прощаючись, втиснути їй листа, а вернувшись пізно вночі назад, отри? мати її відповідь, її згоду, а як ні, то силою своїх пестощів примусити до цього.
Він кинувся в її обійми і ледве міг заспокоїтися на її грудях. В запалі своїх почуттів він спочатку і не помітив, що Маріана не так щиро, як передше, відповідає на його пестощі; проте вона не могла довго приховувати свого стривоженого стану. Вона виправдувалась тим, що хвора, нездужає, скаржилась, що болить голова, і коли Вільгельм сказав, що прийде цієї ночі, вона не дала на це згоди. Не вбачаючи тут нічого злого, він і не наполягав далі, але відчував, що зараз не час віддавати листа, тому й залишив його в себе. А коли з її мови і поведінки зрозумів, що вона делікатно примушує його піти, він у сп'янінні не-заспокоєного кохання схопив одну з її косинок, всунув у кишеню і, ледве перемагаючи себе, відірвався від її уст, від її дверей. Він прийшов додому, але не міг там довго всидіти, одягнувся і вийшов знову на вільне повітря.
Вештаючись так вулицями, він зустрів одного незнайомця, який запитав, де готель. Вільгельм узявся показати йому дорогу. Незнайомець розпитував про назви вулиць, про власників різних великих будинків, повз які вони проходили, про деякі міські установи, і вони зайшли у вельми цікаву розмову, коли опинилися біля дверей готелю. Незнайомець запросив свого провідника зайти і випити з ним скляночку пуншу. Тут він сказав своє ім'я, місце свого народження, а також і справи, які привели його сюди, і попрохав Вільгельма про таку ж довірливість. Вільгельм не потаїв ні свого ім'я, ні місця проживання.
— То чи не внуком ви, часом, будете старому Майсте-рові, тому, що посідав прекрасну мистецьку колекцію? — запитав чужинець.
— Атож, це саме я і є. Мені було десять років, як дідусь помер, і я вельми шкодував, бачивши, як ті чудесні речі розпродували.
— Ваш батько взяв за них добрячі гроші.
— То ви й про це знаєте?
— Авжеж, ті скарби я бачив ще у вас в домі. Ваш дід був не тільки колекціонер, він розумівся і на мистецтві, бував у давні, добрі часи в Італії і звідтіля й привіз ті скарби, яких тепер ні за які гроші не купиш. В нього були виборні картини кращих майстрів; очей, було, не відірвати від тих малюнків. Між його мармурів були неоціненні фрагменти, а серед бронзи повчальні колекції. Він умів також вельми вдало підбирати монети, як історичні, так і художні. Кілька його камей заслуговували якнайбільшої похвали. Все було добре розташоване, хоч кімнати і зали старого дому будувались несиметрично.
— Можете собі уявити, яка то була втрата для нас, дітей, коли всі речі знімали і спаковували. То були перші сумні часи мого життя. Я ще пам'ятаю, якими порожніми здавались нам кімнати, коли ми помічали, як одна за другою зникали речі, що з дитинства були для нас розвагою і здавались нам такими ж незмінними, як дім, ба навіть як саме місто.
— Коли я не помиляюся, ваш батько вложив виручений капітал у сусідове торговельне підприємство, з яким утворив ніби компанію.
— Цілком слушно! І їх спільні ґешефти добре вдалися. За ці дванадцять років їхні статки вельми примножились, і тепер вони ще пильніше намагаються збільшити свої прибутки, при чому у старого Вернера син куди кмітливіший у цьому ділі, ніж я.
— Мені вельми жаль, що це місто втеряло таку красу, як кабінет вашого діда. Я бачив його незадовго перед продажем і мушу сказати, що я був причиною цього. Один багатий дворянин, великий аматор, який, проте, в такій важливій справі не міг покластися на самого себе, послав мене сюди, щоб засягнути моєї поради. Шість днів оглядав я колекцію, а на сьомий порадив своєму другові, щоб він без вагання і негайно заплатив усю заправлену суму. Ви ще жвавим хлопчиком бігали навкруг мене, з'ясовували зміст картин і, мабуть, дуже добре знали кабінет.
— Я пам'ятаю того чоловіка, але вас у ньому не можу впізнати.
— Бо відтоді уплинуло вже кавал часу і ми більш-менш змінилися. У вас була, як не помиляюся, своя улюблена картина, від якої ви мене ніяк не хотіли пускати.
— Цілком слушно! Вона зображувала історію королевича, що знемігся, закохавшися у батькову наречену.
— Це якраз була картина не з найкращих, невдало скомпонована, жодних особливих фарб і надто манірного виконання.
— Я цього тоді не розумів, як не розумію й тепер. Зміст — ось що вабить мене в картині, а не мистецтво.
— Здається, ваш дід по-іншому думав, бо більша частина його збірки складалася з виборних речей, в яких завжди можна було дивуватися з майстерності їхніх митців, хоч би що там було намальовано. Картина, про яку йде мова, висіла в останньому передпокої,— знак того, що він її мало цінував.
— Отож саме там і було те місце, де ми, діти, могли гратись і де та картина справила на мене таке незабутнє враження, що навіть і ваша критика, яку я, між іншим, поважаю, не згладила б його, якби ми зараз стали перед тою картиною. Як я жалів тоді, та й зараз ще жалію, того юнака, що мусив у грудях своїх стлумити вогонь солодких поривань, найкращий спадок, який дала нам природа, замість того, щоб гріти і живити ним себе та інших, затаїти полум'я, що великим болем спустошило всю його істоту. Так мені жаль тої нещасниці, що повинна була офірувати себе іншому, тоді як серце її знайшло вже гідний предмет справжнього й чистого прагнення.