З його артистичним талантом справа була не краще. Він докоряв собі, що передше не помітив у собі марнославства, яке лише і лежало в грунті його зарозумілості. Його постаті, його ході, його рухам, декламації — всьому добре дісталось. Він не визнавав за собою жодних переваг, жодних заслуг, які б його підіймали над загалом, до краю збільшуючи тим свій німий розпач. Бо коли важко зректися укоханої жінки, то не менш боляче розірвати відносини з музами, назавжди оголосити себе негідним їхнього товариства, зректися найпрекраснішої, найдорожчої похвали, що публічно висловлюється нашій особі, нашій поведінці, нашому голосу.
Отож наш друг цілком підкорився долі і з великою ретельністю взявся за торгові діла. Ніхто так горливо, як він, не працював тепер у конторі, на біржі, в крамницях і склепах, здивувавши тим свого друга і вельми втішивши батька. Також кореспонденцію і рахівництво віп провадив з найбільшою старанністю і пильністю. Звичайно, не з веселою пильністю, що разом із тим є й нагородою за труд, коли ми в певному порядку, з певними наслідками виконуємо те, до чого народжені, а тихо і пильно, з почуттям обов'язку, що в грунті має найкращі наміри, що живиться переконанням і нагороджується внутрішнім самозадоволенням, проте часто навіть і тоді, коли з чистим сумлінням заслуговує на корону, ледве може стлумити в собі мимовільне зітхання.
Отак у роботі і спливав Вільгельмові час, і він переконався, що важкі випроби були послані долею на його користь. Він радів, що на життєвому шляху був своєчасно, хоч і не дуже привітно, попереджений, тоді як інші і пізніше, і важче покутують помилки, до яких їх призводить молодечий нерозум. Відомо-бо, що людина якнайдовше хоче затримати в собі дурість, яку сама випещує в своїх грудях, себто боїться визнати свою головну хибу і усвідомити правду, що приводить її до розпачу.
Хоч як твердо він став на тому, щоб зректися своїх найкращих мрій, однак потрібен був деякий час, щоб йому цілком переконатися в своєму нещасті. Але, нарешті, він так грунтовно зумів у собі знищити всі сподіванки на кохання, на поетичну творчість, на артистичну діяльність, що твердо поклав викреслити з пам'яті всі сліди своєї глупоти, все, що лише могло про це нагадати. Тому одного холодного вечора він затопив коминок і дістав скриньку з реліквіями, де лежали сотні дрібниць, які він у визначні моменти дістав від Маріани або навіть потихеньку зрабував. Кожна засохла квітка нагадувала йому ті часи, коли вона цвіла в її волоссі, кожна цидулка — щасливі години, на які вона його запрошувала, кожний бант — про такий милий для нього притулок — її чудесні перса. Хіба ж не може від цього знову прокинутись почуття, яке, гадалось йому, він давно подолав? Хіба ж при вигляді цих дрібниць не могла вибухнути пристрасть, яку він, здавалось, переміг, розлучившись зі своєю коханою? Бо ми лише тоді помічаємо, який сумний і неприємний похмурий день, коли самотній сонячний промінь, прорвавшись до нас, нагадає нам про яскравість щасливих годин.
Отож не без хвилювання дивився він, як одна за одною зникали в димові і полум'ї реліквії, що так довго зберігалися в нього. Кілька разів він навіть затримався, в руках у нього залишилася тілька низка перлів та прозора косинка, і тоді він вирішив знову підживити згасаючий вогонь поетичними спробами своєї юності.
Аж досі він старанно зберігав усе, що виливалося з-під його пера, починаючи з найранішої доби розвитку свого духу. Його писання, зв'язані в пачках, ще лежали на дні куфра, куди він їх умостив, наміряючись захопити з собою при втечі. З зовсім іншими почуттями він розв'язував їх тепер, аніж тоді, як зв'язував!
Коли ми при певних обставинах написали, запечатали і
послали до свого друга листа, а він його не отримав, і цей лист через деякий час вернувся назад, то, розпечатавши його і читаючи знову, нас охоплює якесь дивне почуття, ніби ми з самим собою розмовляємо, як з третьою особою. Таке почуття охопило нашого друга, коли він розкрив першу пачку і почав кидати в огонь роз'єднані зошити. Вони одразу яскраво спалахнули. Ту ж мить увійшов Вернер і, побачивши яскравий вогонь, запитав, що тут діється.
— Даю доказ,— мовив Вільгельм,— що серйозно вирішив покинути ремесло, до якого не був народжений,— і по тому слові кинув у вогонь другий пакет.
Вернер хотів його стримати, але вже було по всьому.
— Я не розумію, навіщо вдаватися до таких крайнощів,— сказав той,— навіщо палити роботу, хоч би й недосконалу?
— Вірш повинен бути або досконалий, або зовсім не існувати, бо кожний, хто не має кебети створити найкраще, повинен утримуватися від мистецтва і серйозно берегтися від найменшої спокуси до цього. Бо, звичайно, в кожного є неясне бажання наслідувати те, що він бачить. Але це бажання зовсім не свідчить, що в нього є і відповідні сили виконати своє прагнення. Подивись лишень на хлопчаків: кожен раз, як у місті побувають линвоходці, вони починають балансувати на всіх жердках та колодах, поки інша забава не звабить їх на іншу подібну гру. Хіба ти не помічав цього і в колі наших друзів? Скоро почують якого віртуоза, то завжди знайдуться такі, що як стій починають вчитися грати на такому само інструменті. Але як багато з них блудять на цьому шляху! І щасливий той, хто вчасно усвідомить невідповідність своїх прагнень зі своїми силами!
Вернер заперечував. Розмова пожвавішала, і Вільгельм не без хвилювання висунув проти приятеля ті ж самі докази, якими раніше мучив самого себе. Вернер твердив, що нерозумно цілком зрікатися мистецтва, до якого маєш певні нахили та здібності, тільки тому, що не почуваєшся на силі досягти вершини досконалості. Знайшлося б чимало вільного часу, який можна було б ним заповнити і неквапливо утворити багато такого, що справило б задоволення і нам, і іншим.
Наш друг, бувши зовсім іншої про це думки, негайно ж перебив його і з великим запалом промовив:
— Як же ти помиляєшся, мій друже, коли думаєш, що твір, який з першої уяви про нього сповняє всю твою душу, можна створити уривками, в короткі часи дозвілля. Ні, поет мусить цілком увійти в себе, жити в колі своїх улюблених речей. Він, обдарований від неба найкоштон-пішим внутрішнім дарунком, зберігаючи в грудях своїх скарб, що невпинно сам від себе зростає, він з цим скарбом, нетурбований ззовні, повинен жити в тихому блаженстві, якого багатій не створить собі усіма своїми статками. Подивись на людей, як вони прагнуть щастя і втіх! їхні бажання, їхні труди, їхні гроші тратяться марне, а на що? На те, що поет отримав від природи: щоб уживати світу, щоб відчувати самого себе в другому, щоб гармонійно співіснувати з багатьма речами, яких часто і об'єднати не можна.