Мадам Меліна, що нахопилась саме тоді, коли він передавав подарунки, ще до обід шукала нагоди серйозно поговорити з ним про його почуття до цієї дівчини, і Вільгельма тим більше це здивувало, що, на його думку, він менш за все заслуговував цих докорів. Він усіма святими клявся й божився, що до цієї дівчини жодної симпатії не почуває, бо її поведінка добре йому відома, якомога виправдувався в своїх приятельських і люб'язних стосунках до неї, проте аж ніяк не заспокоїв мадам Меліни, навпаки, їй ще більше стало прикро, коли вона помітила, що лестощів* якими їй пощастило осягнути в нашого друга певної прихильності, не досить для того, щоб це досягнення захистити від нападу молодшої, жвавішої і природно краще обдарованої особи.
Прийшовши до столу, вони застали її чоловіка в дуже поганому настрої, що почав виявлятися в дрібних присі-куваннях, як-но тільки ввійшов хазяїн та оповістив про арфіста.
— Ви, напевне,— сказав хазяїн,— матимете втіху від музики ,й співу цього чоловіка. Кожен, хто його слухає, захоплюється його співом.
— Хай забирається геть!— перебив його Меліна.— Я найменшого бажання не маю слухати якогось катерин-щика, та й поміж нами знайдуться співці, які не від того, щоб заробити.
При цьому слові Меліна кинув зизом єхидний погляд на Філіну. Вона зрозуміла його і вмить приготувалась, на злість йому, захищати новоприбулого співця. Звернувшись до Вільгельма, вона мовила:
— Та невже ми не послухаємо його? Невже нічого не порадимо, щоб врятуватися від немилосердної нудьги?
Меліна хотів їй відповісти, і суперечка спалахнула б, якби не Вільгельм, що ту мить вітав новоприбулого співця, давши йому знак підійти ближче до них.
Постать цього дивного гостя вразила все товариство, а він тим часом сів на стілець, перше ніж хто похопився зі словом або звернувся до нього з яким питанням. Його лисий череп був увінчаний рідким сивим волоссям, великі блакитні очі лагідно блищали з-під довгих сивих брів. До правильного носа прилягала довга біла борода, яка, проте, не закривала приємних губ, а доземна темно-брунатна одіж огортала його струнку постать з голови до ніг. Поставивши арфу, він почав награвати.
Приємні мелодії, які видавав інструмент, розвеселили скоро товариство.
— Ви, здається, і співаєте, дідусю? — запитала Філіна.
— Заспівайте нам щось таке, що потішило б і серце, і дух, а разом і почуття,— сказав Вільгельм.— Інструмент повинен тільки супроводити голос, бо мелодія, переходи, пасажі без слів і сенсу, здається мені, схожі на метеликів або на прекрасних різнобарвних птахів, що літають перед нами в повітрі і які нам бажано було б упіймати і заволодіти ними, а спів, навпаки, як геній, зноситься до неба, пориваючи за собою наше найкраще "я".
Старий подивився на Вільгельма, потім угору, взяв кілька акордів на арфі і почав свою пісню. Це було звеличання співу, прослава співцевого щастя, заклик до людей шанувати їх. В пісні було стільки життя і правди, що, здавалось, він складав її тут же і до цієї нагоди. Вільгельм ледве стримувався, щоб не кинутись йому на шию, тільки страх, що будуть сміятися, держав його на стільці, бо вже й так усі інші почали нишком робити дурні зауваження та сперечалися, хто це такий — піп чи єврей.
Коли його запитали, хто автор пісні, він не дав певної відповіді, а лише сказав, що в нього багато пісень і він бажає тільки одного — щоб вони сподобались. Більшість присутніх була привітна, весела, навіть і Меліна став якось щиріший. Тимчасом як усі гомоніли, жартували, старий почав вельми схвально оспівувати спокійне, мирне життя. Він у найпривабливіших тонах вихваляв згоду і привіт* ливість. Але спів його ставав раптом сухий, грубий, колючий, як-но він починав картати огидну замкнутість, дріб'язкову ворожнечу, небезпечні чвари; душа кожного слухача радо скидала з себе ці незручні пута, коли він, линучи на крилах зворушливої мелодії, прославляв миротворців і щастя душ, що віднайшли одна одну.
Ледве він закінчив, як Вільгельм заволав:
— Хто б ти не був, хоч би й сам збавенний янгол-охо-ронець, що прийшов до нас зі своїм благословенним, оживчим співом, прийми мою шану і мою подяку! Пам'ятай, що всі ми тобою захоплені, і довірся нам, як чого потребуватимеш!
Старий замовк, пройшовся пальцями по струнах, потім ударив сильніше і заспівав:
"Що то за брамою гримить, Від мосту аж лунає? Ану співця до зали вмить, Най слух нам потіпіає!" — Король промовив — паж ураз майнув, щоб виконать наказ: "Ввести сюди старого!"
"Вітаю чарівливих дам І вас, мої панове! Віддать сузір'ям і зіркам Хвалу — забракне й мови! Хоч зала сповнена прикрас — Склепіться, очі, бо не час На розкіш цю дивитись".
Співець заграв — і загримів Весь зал в гучнім відлунні; Лицарству вид запаленів, Потупились красуні. Король розчулений до слуг Звернувся: "Золотий ланцюг СпівЦю подарувати!"
"Королю! Золотий ланцюг Більш лицарям пасує. На вигляд їхніх харалуг Погибу ворог чує. Чи, може, канцлерові в дар Віддай, щоб золотий тягар До інших долучився.
А я співаю, ніби птах,
Мені зрідні природа,
Мій щирий заспів на устах —
Найвища нагорода.
Прошу тебе: дарунок твій
Найкращий — золотий напій
У чарі кришталевій".
Він скуштував солодких чар: "Який живлющий трунок! Хвала господі, де нектар — Ще замалий дарунок! У щасті згадуйте мене, Хай кожен бога пом'яне, Як я господу вашу" *.
Коли старий, закінчивши пісню, взяв налиту для нього склянку вина і, звертаючись до своїх доброчинців, випив її, загальна радість охопила всіх слухачів. Залунали оплески і побажання, щоб ця склянка дала йому здоров'я і зміцнила його старі члени. Він проспівав ще кілька романсів, викликаючи ще більшу веселість у товаристві.
— А чи не знаєш часом, старий,— покликнула Філіна,— мелодії до пісні "Вівчарик дженджуривсь до танцю"?
— Аякже,— відповів той,— якщо ви заспіваєте пісню, то за мною діло не стане.
Філіна встала і приготувалась. Старий заграв мелодію, і вона заспівала пісню, якої ми не можемо передати нашим читальникам, бо, можливо, не припаде їм до смаку, а то й геть вважатимуть її за непристойну.
Тим часом компанія, випивши ще кілька пляшок, ставала все веселіша та галасливіша. Але наш друг, пам'ятаючи недавню гулянку і лихі наслідки від неї, постарався її припинити. Він всунув у руку старому гойну нагороду, інші також дали йому дещицю і відпровадили його спочивати, домовившись ввечері повторити задоволення від його майстерності.