Трохи згодом з різних місць прибуло ще кілька артистів, яких прийняли без особливих іспитів, але і без особливих умов. Вільгельм, якого Меліна даремне умовляв піти на ролі першого коханця, пильно взявся до роботи над театром, однак новий директор ніяк не хотів визнавати його намагань, бо вважав, що з посадою директора до нього прийшло і розуміння справи; найприємнішою його роботою було тепер викреслювання, яким він доводив кожну п'єсу до бажаного розміру, не зважаючи при цьому на жодні інші міркування. І він мав успіх, публіка була вельми задоволена, ба навіть найвибагливіші мешканці містечка запевняли, що і в самій резиденції театр аж ніяк не кращий, ніж у них.
Розділ третій
Нарешті прийшов час лаштуватися в дорогу, бо карети й вози, на яких мала їхати наша трупа до графського замка, були замовлені і мали ось-ось прийти. Вже заздалегідь знялися суперечки, хто з ким буде їхати, як сідати. Порядок і розподіл був насилу встановлений, та, на жаль, даремне: в призначену годину прийшло возів менше, ніж чекали, і мусили влаштовуватись як хто міг. Барон, який трохи згодом приїхав верхи, сказав, що причина цьому — великий шарварок у замку, бо не лише князь має приїхати на кілька днів раніше, ніж чекали, а вже й зараз наїхало чимало несподіваних гостей; в замку тісно, і тому вони не матимуть такої придоби, як була їм обіцяна, і йому це вельми прикро.
На возах ледве вмостилися як хто міг, а що стояло на годині і до замку було не надто далеко, то найвеселіші з компанії воліли пройтися пішки, ніж чекати, поки за ними приїдуть удруге. Валка вирушила з веселим галасом і вперше — не ламаючи собі голови тим, як розплатитися з хазяїном. Графський замок здавався їм чарівним палацом, і тепер вони були пайщасливіші і найвеселіші люди в світі. Дорогою у кожного роїлися свої химери, кожен сподівався, що відтепер його чекає ціла купа щастя, пошани, добробуту.
Навіть сильний дощ, який несподівано линув дорогою, не міг порушити цих приємних мрій. Але він періщив усе дужче й дужче і багатьом таки добре дошкулив. Вже стало смеркати, коли нарешті заблищав їм із пагорка графський замок, так освітлений на всіх поверхах, що можна було перелічити всі вікна.
Під'їхавши ближче, вони побачили, що світиться скрізь і в бічних прибудовах. Кожний думав собі, яка то кімната припаде йому, і більшість скромно задовольнялися комірчиною десь у мансарді або в офіцинах.
Вони їхали селом мимо заїзду. Вільгельм звелів зупинитися, щоб тут злізти, але господар заїзду сказав йому, що не може дати й найменшого закутка, бо через те, що наїхало багато несподіваних гостей, пан граф замовив увесь заїзд, на всіх кімнатах уже від учора стоїть ясно крейдою написано, хто де повинен замешкати. Отож наш друг хоч-не-хоч мусив з усіма їхати на замкове подвір'я.
В одній із бічних будов побачили вони кухарів, які жваво шпорталися біля кухонної плити, і ця картина трохи їх підбадьорила. На сходи головного будинку негайно вискочили слуги з ліхтарями, і серця добрих мандрівників забилися жвавіше. Але як же вони здивувалися, коли ця зустріч закінчилася жахливими прокльонами. Слуги лаяли візників, що посміли сюди в'їхати. Залунав крик, щоб верталися назад і їхали геть до старого замка, тут не місце для таких гостей! До такої непривітної і несподіваної зустрічі вони ще додали чимало всіляких книнів і глузували самі з себе, що так пошились у дурні, вискочивши на дощ. А лило як із відра, на небі — жодної зірочки, і ось наша трупа потяглась по ямах та баюрах між двома мурами до старого, заднього замка, який стояв пусткою, відколи батько графів збудував переднього. Фури зупинились, одні на подвір'ї, другі під довгим склепінням брами, і візники, найняті в селі, повипрягавши коней, поїхали додому.
Але й тут ніхто не виходив їх зустрічати. Вони позлазили, гукали, шукали — надаремне! Всюди було тихо й темно. Вітер дув крізь високу браму, моторошні були старі вежі, що ледве маячіли в темряві. Всі аж тремтіли з холоду, жінки боялись, діти почали плакати; їх нетерпіння зростало з кожною хвилиною. Такий раптовий поворот фортуни, що на нього ніхто не сподівався, збив їх із плигу.
Вони кожної хвилини чекали, що ось-ось прийде хто-небудь і відчинить їм; крізь дощ та бурю не раз вчувалися їм кроки замкового управителя, і вони знову збентежено чекали, не знаючи, що робити. Нікому не спало на думку піти в новий замок і там благати допомоги у співчутливої душі. Вони не могли зрозуміти, де дівся їхній друг барон, і почували себе препогано в цьому становищі.
Нарешті справді прийшли якісь люди, але по голосу в них впізнали пішоходів, що відстали дорогою від трупи. Вони розповіли, що барон упав з конем, міцно забив собі ногу, і ось, коли вони прийшли в замок, то їх без церемонії прогнали сюди.
Вся трупа була велико збентежена; почали радитись, що робити, і нічого не врадили. Нарешті побачили вдалині світло ліхтаря, і всі легше зітхнули. Однак надія на швидкий порятунок знову щезла, коли з'явисько наблизилось. Це один із конюхів світив знайомому вже нам графському маршалкові, який, підійшовши ближче, почав вельми жваво гукати мадемуазель Філіну. Ледве вона вийшла з купки артистів, як він став наполегливо запрошувати її йти в новий замок, де вже для неї приготовлено куточок у графининих покоївок. Вона, не довго думаючи, з вдячністю прийняла запрошення і, доручивши свій куфер іншим, схопила маршалка під руку і хотіла з ним іти, але їм заступили дорогу, запитували, просили, благали маршалка, аж він врешті, аби лиш вирватися з красунею, наобіцяв усього і запевняв, що замок негайно відчинять і вони влаштуються якнайкраще. Скоро потому світло його ліхтаря зникло, але вони ще довго сподівалися нового світлечка, поки воно, після чекань, прокльонів, лайки, нарешті з'явилося, ожививши їх і втішивши деякою надією.
Старий слуга відімкнув їм двері старовинної будівлі, куди вони тлумно увірвалися. Кожен турбувався лише про свої речі, аби їх швидше розпакувати, внести всередину. Більшість речей сильно промокли, як і люди. При єдиному світлечку все йшло дуже поволі. В помешканні штовхалися, спотикались, падали. Просили свічок, просили дров. Мовчазний слуга вельми неохоче залишив їм свого ліхтаря і пішов та й більше не приходив.