Зерло на прощання пустив ще фейерверка, надзвичайно точно наслідуючи ротом звуки ракет, вертушок, вогняних коліс. Досить було тільки заплющити очі, і ілюзія була повна. Тим часом усі повставали; дамам подали руки, щоб їх відпровадити додому. Вільгельм пішов останній з Аврелією. На сходах їх перестрів майстер сцени і сказав:
— Ось серпанок, в якому зник привид! Він висів у дірі, ми його там і знайшли.
— Дивна реліквія,— мовив Вільгельм і забрав його з собою.
Раптом його хтось ухопив за ліву руку, і ту ж мить він відчув у руці сильний біль. Це була Міньйона, що, причаївшись, схопила його за руку і вкусила. Потім промайнула по сходах униз і зникла.
Вийшовши надвір на свіже повітря, всі помітили, що цього вечора аж надто зажили веселощів і, не прощаючись, розійшлися.
Вільгельм, ледве діставшись до своєї кімнати, роздягнувся, загасив свічку і впав на ліжко. Сон уже ладен був прийняти його в свої обійми, але він почув за грубкою якусь шамотню і насторожився. В його палкій фантазії вже постав образ короля в панцері. Він підвівся, щоб заговорити з привидом, коли раптом опинився в ніжних обіймах, на губах відчув гарячі поцілунки, а на своїх грудях чиїсь перса, які він не мав зваги відштовхнути.
Розділ тринадцятий
Вранці другого дня Вільгельм прокинувся з неприємним почуттям і побачив, що ліжко порожнє. Він ще не зовсім проспався після вчорашньої пиятики, в голові шуміло, і згадка про невідомий нічний візит тривожила його.
Перша підозра впала на Філіну, але прекрасне тіло, яке він стискав у своїх обіймах, здавалось йому, не їй належало. Після палких пестощів наш друг зйснув біля дивної незнайомої гості, а тепер від неї й сліду не залишилось. Він схопився і, одягаючись, помітив, що двері, які він завжди звик засувати, були тепер лише причинені, і не міг пригадати, чи зачиняв їх учора ввечері.
Але найдавнішим йому видалось те, що він знайшов на ліжкові привидів серпанок, якого приніс із собою і, мабуть, сам його тут кинув. Це був сірий флер, вишитий по краю чорними буквами. Розгорнувши його, він прочитав слова: "Вперше і востаннє! Утікай, юначе, утікай!" Він був приголомшений і не знав, що й подумати.
Ту мить увійшла Міньйона, несучи йому сніданок. Вільгельм був здивований або, краще сказати, наляканий її виглядом. Дівчина, здавалось, виросла за цю ніч. Вона стала перед ним в якійсь величній, шляхетній поставі і так поважно глянула йому в очі, що він не міг витримати її погляду. Вона й не торкнулась до нього, як бувало раніше, коли тиснула йому руку або цілувала в щоку, в уста, в руку чи в плече, а, поприбиравши його речі, вийшла з кімнати.
Прийшов час репетиції, артисти зібрались, але після вчорашнього бенкету всі були в поганому настрої. Вільгельм узяв себе в руки, як лише міг, щоб не стати одразу всупереч своїм принципам, які він так палко проголошував. До цього він був добре призвичаєний, бо вправа і звичка в кожному мистецтві заповнюють прогалину, яку так часто нехтують геній і примха.
А проте з цього приводу саме й слід зробити слушне зауваження, що жодної справи, якщо вона має тривати довго або навіть має стати покликанням, трибом життя, не можна починати з бенкету. Бенкетуй, коли закінчив справу. Всякі ж церемонії напочатку виснажують сили і охо-чість, які повинні викликати прагнення і допомагати нам у паших подальших зусиллях. З-поміж усіх бенкетів весільний бенкет найнедоречніший, бо жодне з свят не повинно відзначатись так тихо, скромно, з добрими надіями, як це.
Так і далі повзли години, і Вільгельмові здавалось, що ніколи ще не було дня, буденнішого за цей. Ввечері, замість звичайних розмов, стали позіхати. Інтерес до "Гам-лета" був вичерпаний, і артистам здавалось, що ставити його вдруге наступного вечора якось навіть і незручно. Вільгельм показав привидів серпанок. З цього можна було зробити висновок, що він більше не з'явиться. Зерло особливо підкреслював цю думку. Здавалось, ніби він був добре ознайомлений з намірами дивного привида. Але тоді не можна було з'ясувати слів: "Утікай, юначе, утікай!"
Як міг Зерло прийти до згоди з невідомим, що мав намір позбавити трупу найкращого артиста.
Тепер довелось віддати роль привида крикуну, а короля — педантові. Обидва вони оголосили, що вже вивчили ці ролі, і тут не було нічого дивного, бо, завдяки частим репетиціям і докладним обмірковуванням, п'єсу всі добре знали і легко могли мінятися ролями. Проте дещо нашвидку повторили, і, коли вже пізненько-таки почали розходитись, Філіна, прощаючись, шепнула нишком Вільгельмові:
— Мені треба забрати свої черевички, ти ж не засунеш дверей?
Прийшовши до себе в кімнату, він сильно збентежився від цих слів, бо вони збільшили підозру, що вчора вночі до нього приходила таки Філіна. Ми також мусимо обстоювати цю думку, бо не можемо знайти причини, чому ж тут у самого Вільгельма виникли сумніви та інші дивні підозри. Він кілька разів неспокійно пройшовся по кімнаті і справді поки що не засував дверей.
Раптом у кімнату влетіла Міньйона, вчепилася в нього і закричала:
— Майстере! Рятуй хату, горить!
Вільгельм вискочив у двері. Густий дим війнув йому назустріч з верхніх сходів. На вулиці чутно було крики, згори крізь дим, ледве дихаючи, спускався арфіст з арфою в руках. Аврелія вибігла зі своєї кімнати і кинула маленького Фелікса Вільгельмові на руки.
— Рятуйте дитину! — крикнула вона.— А ми повитягуємо все інше.
Вільгельм, вважаючи, що небезпека не така вже велика, думав спочатку з'ясувати причину пожежі, щоб у зародку загасити її. Він дав старому дитину і наказав хутко спускатися надвір крученими кам'яними сходами, що вели через невелику садову комору в сад, і там залишатися. Міньйона взяла свічку, щоб посвітити йому. Тоді Вільгельм порадив Аврелії тим самим ходом рятувати і свої речі, а сам крізь дим кинувся нагору. Але надаремне він себе наражав на небезпеку. Полум'я, певне, перекинулось із сусіднього дому і вже охопило крокви на горищі і легкі сходи. Люди, що прибігли на допомогу, терпіли від чаду і жару так само, як і Вільгельм. Проте він їх підбадьорював і кричав, щоб давали воду, благав лише крок за кроком відступати перед полум'ям і обіцяв бути з ними.