Ви гадаєте, що він за себе боявся?
Ні, він за літературу болів, щоб її, бува, якось не образити, не принизити, не завдати їй якоїсь прикрості.
Звеличити, тільки звеличити, збагатити літературу — не себе на літературі, а збагатити саме літературу, — мета Сергія Воскрекасенка.
Я, ви ж знаєте, не рецензію на твори Сергія Воскрекасенка пишу, я говорю про нього як про талановитого сатирика й гумориста, як товариша по роботі в літературі, і мені хочеться, щоб знали його читачі, щоб знала про нього наша чудесна молодь.
Я не знаю, чи були вже рецензії або критичні розвідки про творчість Сергія Воскрекасенка, — коли не було, то, певне, будуть, і, напевне, в його творчості знайдуть критики його власне "тощо".
Служіння народові — мета поетова.
Служить він народові вірно й нелицемірно.
Про друзів, про хороших наших роботящих людей у Сергія Воскрекасенка і слова хороші, теплі, лагідні… Про наших, про радянських людей він говорить:
Бо дівчата гарні, вмілі В нашій зновтаки артілі.
Але треба вам знати, що Сергій Воскрекасенко в своїй сатиричній поезії (він більше сатирик, ніж гуморист) дуже колючий і дуже зубатий, я б сказав — навіть лютуватий.
З ворогом у нього ніяких "цирліхівманірліхів" нема, — він бере ворога за грудки і б'є просто в лоб. Словами, розуміється…
І знаходить для ворога слова пекучі, жалючі й гострі…
Лексика у нього народна, і він уміє вибрати для ворога з тої лексики слова безжалісні, такі, якими обзивав наш народ панів, попів, ледарів і всяке казнащо.
Про панів ми у нього читаємо:
І стрибуче, мов блоха, Вийшло куце, з піваршина, Закричало щось, завило, А вона — як мотовило, Довга, довга та суха І така ж, як він, — лиха.
Звернув на рецензію… Стоп!
Воскрекасенко дуже дотепний і пекучий у своїх епіграмах і пародіях.
Радісно, товариші, жити в радянському світі, коли з "інших" приходять у літературу талановиті письменники, що вони саме приносять радість і народові, і літературі.
От і Сергій Ларіонович Воскрекасенко прийшов з "інших" — майстер вдумливий, серйозний, дотепний, талановитий тощо!
"КАЛИНОВИЙ ГАЙ"
І
Стоїть собі повоєнне українське село. Колгоспне село.
А в тому селі вже нові хати побудовано, хати під черепицею, з великими вікнами, з просторими ганкамиверандами.
Під великими вікнами на клумбах та на грядках цвітуть троянди і цвітуть рожі, горять бузковим полум'ям зелені кущі, пахтить резеда, під легеньким вітерцем тихо погойдуються жоржини, а пишні кущі калинові ніби гарячою кров'ю покроплено.
Цвітуть сади…
Білорожева грушоябдуневишнева метелиця водить буйний танок у селі й понад селом. Село — садок!
"Попід селом тече річка, як скло, вода блищить", а над річкою густі очерети, і запашна осока по заводях, і ряска, і латаття, і білі водяні лілеї…
А у воді риба: і сомки, і щучки, і линки, і краснопер…
На острові серед річки — курінь, під столітньою дуплястою вербою, на вербі сіті рибальські порозвішувано, і жаки, і ятери, а перед куренем огнище, а над ним казанок, а в казанку юшка вариться…
А гусей скільки! І лебеді восени сідають. За єриками, на озерах, гуси збираються, Тисячі їх, і лебеді, а качок — як мошви!
Поза селом гаї, дубові, кленові гаї, а поза гаями і перед гаями безкрайні лани золотої пшениці, поля і кукурудзи, і соняшнику, і проса, і бавовнику…
Українське колгоспне село.
ІІ
В селі в тому, в колгоспному, живуть чудесні люди.
Люди ті, разом із своїми друзями, врятували своє село від фашистських головорізів, відбудували його і працюють там, будуючи нове життя.
Вони люблять своє село, свій колгосп, бо вони там народилися, виросли, вивчилися жити й працювати, — отже, живуть і працюють!
Приїжджі до них гості кажуть про них:
— Які люди у вас гарні! А дівчата — одна в одну, — стрункі, смаглолиці, таких дівчат я ще не бачив!
І таки справді — хороші дівчатка, і самі вони — єсть, що називається, на що подивитися, а до того ще й у багатьох із них на дівчачих грудях виблискують урядові нагороди.
А як вони співають!
Молоді їхні голоси, вириваючись з орденоносних грудей, лунають понад садами, гаями, очеретами — то сумовито, бо "нельзя рябине к дубу перебраться", то гордовитовесело, бо "честь заслужила з подругами я, ланка — то сила і слава моя".
Перекочуються дівчачі пісні через молоді яблуневі колгоспні сади, стелються зеленими пшеницями, гойдаються на ніжномолодих віточках юних кленів, дубів, акацій, смерек, берізок.
Радянську владу в тому селі представляє чудесна жінка Наталка Микитівна Ковшик, сувора охоронниця радянських законів, дисциплінований і полум'яний член Комуністичної партії, розсудливий, розумний і енергійний представник народної влади і водночас весела, дотеааа, жартівлива жінка й ласкава та ніжна мати…
Ще нема в селі доброго клубу, нема оркестру, а в колгоспі приміщення для худоби не всі добрі, але те все буде, бо про це дбає енергійна Наталка Ковшик, голова сільради. Обов'язково буде й оркестр, бо Іван Петрович Романюк сказав:
— Куплю. Даю слово!
Іван Петрович Романюк — голова колгоспу в тому селі.
Розумний голова, чорновусий, огрядний, колишній сапер Радянської Армії, з орденами за бойові заслуги на війні і з орденом "Знак пошани" за колгоспну роботу.
Двадцять літ головує вже в колгоспі Іван Петрович Романюк.
Як головує?
— Після війни людей із землянок в нові хати вивів, усе господарство на ноги поставив і аж до середнього рівня довів!
І в той же час:
— Що ви мені все Дубковецького та Посмітного під ніс тичете? У мене від них уже нежить хронічний! Хіба я не хочу таким бути, як Дубковецький, і по всіх центральних президіях сидіти, і з членами уряду на портретах зніматись? Не можу я кожному колгоспнику вкласти в голову свій мозок! Не доросли наші! У мене нема часу на екскурсії їздити… Я роблю, день і ніч роблю! А їм усе мало й мало…
А голові на відповідь:
— Нам завжди буде мало, бо ми комуністи… Колгоспне життя…
Радянський письменник, лауреат, що прижав до того села пожити й попрацювати, попервах сказав був:
— Невимовна тиша у вас… Спокій, величний спокій…
А воно, виходить, зовсім ніякий там не спокій, а навпаки, велика боротьба, боротьба нового із старим, боротьба за ще краще життя, за поступ, за культуру, за комунізм.