Проте ще сили "господньої" вистачає, щоб прогодувати триста чоловік Христових сестер, і прогодувати хоч і "скудно", але так, щоб можна всетаки і хвалу Всевишньому сильним голосом поперти й вискочити за мур чи під мур монастирський пригорнутися, тремтячи, до молодого парубка…
Для цього ще сили чудесної є…
Для десятин, для діамантів уже, що й казати, не хапає…
Ладаном біля монастиря пахне… Як біля небіжчика… Шукаєш напису: "Здєсь монастир почієт".
"ЛЕРИГІЯ"
Нічого, братця, не зробиш: бог є… Не знаю, як деінде, а в Мануйлівці бог є. Он і церква серед майдану, он у їй, у церкві тій, у дзвони хтось бемкає…
Для кого ж ото, ви думаєте, церква? Для бога.
До кого ото в усі дзвони людина репіжить? До бога.
Ви думаєте, хто ото через майдан у білому брилі, в білім піджаці і в чорних на випуск штанях іде? Ціпок у його в руці, і він так важно-важно виступає, що навіть вівці в купу збилися? Хто то такий, по-вашому?
То дяк.
У кого, ви думаєте, ото в кишені торбинка для паляниць та для крашанок одтопірчилась? У дяка…
А ото ззаду за дяком хто такий чимчикує? Спідниця вроді на йому і волосся довге та сиве. Хто то такий? То піп…
От вам і кажи, що бога немає. Є бог.
Кому ви думаєте, ото баби та діди йдуть молитися до церкви? — Богові…
А не було б бога — йшли б вони тоді до церкви? Ні.
— Воно, положим, мені не дуже й потрібне, так як ти без його обійдешся?
— Я, положим, забув уже, коли й у тій церкві був, а що ти зробиш? Хай стоїть, — хіба вона мені заважає?.. Воно мені без діла… То там баба, а я, — так воно мені все одно, чи є вона, чи нема її… Говіть, слова нєт, говію… Та воно, сказать, і попам же їсти треба… Хай їдять, черви б їх були поїли…
— Що вже не терплю їх, попів отих… Усе дай, і дай, і дай, і дай. Коли воно вже і припиниться… Та ненажерливі які, не надаси їм… Ти ж, Іване, з двору нікуди не ходи, а я тільки до церкви збігаю, лоба перехрещу, а то вже не знаю, коли я там і була…
* * *
Бог, як бачите, є, бо "воно мені без діла", а "їсти ж і попам щось треба".
Якби бога не було, що б тоді попи їли?..
Раз годує — значить, є.
І годує, хвала йому, не погано…
— Та тепер їм, положим, увірвалося… Приніс оце за два тижні дві паляниці та троє крашанок… І все… Так воно ж тепер не "сезонт"… Ні з молитвою тобі, ні з молебінем… Ото в піст та святками — тоді нічого: є що їсти… А тепер скрутнувато… Колись було! Ііі! Жили ж вони та в сметані купалися, а тепер не так, не той народ пішов…
— Та й тепер іще, положим, як на хутори поїде, то хуру везе.
— Та то так… Хутори — такі… Ті дають… А ми не дуже.
* * *
Бог є.
Раз хури є, значить, бог є…
А хури є, значить, жити можна.
А раз жити можна, значить, і бог є, бо хто життя на землі дає? Бог…
"Увірвалося". То нічого, що трохи увірвалося…
Життя повне… Життя з отакими сценами на цвинтарі:
— А скажіть, гражданко, чи прелюбодєйствовали ви з отцьом Терепентієм? Чи правда тому, що ото на селі говорять, що вони, отець Терепентій, ребьйонка з вами прижили?
То церковний титар гражданку запитує при всій парахвії… А поруч титаря батюшка в ризах і з хрестом стоять…
— Та ні… Хіба я знаю?..
— В от видітє, братіє, що злі люди на нашого отця духовного клевещуть. Вот видітє, братіє, как вони, ізверги, віру христову підривають. Помолімося ще, братіє, щоб господь милосердний одвьол од нас гідру тую…
А "братіє" шепочуть одне одному:
— Я вчора сам бачив, як одтирили їй два мішки пшениці…
— А позавчора борошна мішок…
Або отакої:
— Ґвалт! Люди!
— Чого ти?
— Попа біля жінки згріб!
— Пусти, а то нікому буде вечерні правити.
* * *
А ви кажете:
— Бога нема. Є бог.
"БЛАЖЕН МУЖ, ІЖЕ НЕ ІДЕ НА СОВІТ НЕЧЕСТИВИХ"
Коли тихого-тихого вечора ви йдете понад сагою[2] не звертайте ви в глухий завулочок праворуч, звідки до вас пливе якийсь одноманітний спів…
Такий якийсь спів: і не сумний і не веселий… І не тихий і не голосний… Тягучий спів…
Не йдіть ви на той спів…
Не йдіть, бо як у завулочок глухий ви звернете, будинок із зачиненими ставнями побачите.
І як станете біля будинку, почуєте, що спів той тягучий із будинку того крізь зачинені ставні проривається, залазить вам у вуха і дратує ваші перетинки барабанні.
І коли всетаки цікавість примусить вас дізнатися, що то за спів такий, — не йдіть у ту хату…
Не йдіть, бо тоскно вам зробиться…
Так тоскно вам зробиться, аж сумно… І отут вам буде тяжко, і йтимете ви додому й думатимете: "Кому це здалося? Навіщо воно?"
Як зайдете в хату, побачите лави, як у сельбудинку, на лавах душ із п'ятнадцятеро люду… Чоловіків і жінок… Чоловіки сидять, як ви ввійдете, ліворуч од вас, а жінки праворуч… Чоловіків душ із шість, а може, із п'ять… Чоловіки сидять уроздріб — там один, там один… Жінки — купкою, одна до одної попритулялися…
Перед лавами "кафедра"… Шафочка, чи що, така, як ото налойчик у церкві, на помості, а помостик той з огородчиком навкруги… На налойчикові тому невеличка бляшана лампочка блимає, а на стінці над налойчиком наліплено:
єдин господь
ЄДИНА ДУША ЄДИНА ВЄРА ЄДИНЕ КРЕЩЕНІЄ…
Лампочка блимає, а люди тягнуть якоїсь тягучої пісні…
Жінки тягнуть тоненько й різко, чоловіки тягнуть товсто і глухо…
Потрапили ви на молитовне зібрання "штундів"…
В хаті присмерк, в повітрі тягучі звуки, а отут у вас нудно…
Кінчився спів…
Виходить на "кафедру" людина, років тій людині тридцять п'ять — сорок і говорить:
— А тепер вислухаймо, дорогіє браття й сестри, псалом Давидів… Перед тим, як вислухати, помолимось господеві милосердному, щоб він поміг нам зрозуміти цей псалом… Прошу преклонить коліна, а хто не може, просимо встати…
Молимося, значить, щоб бог поміг зрозуміти Давидів "псалом"…
Потім читається Давидову псальму про те, що, як його всі залишать, він звернеться до "господа бога мойого", бо "господь його прибєжище й сила…"
Пояснюється псальма…
— Коли, мовляв, ти сам уже залишився, то духом не падай, бо є бог, і в такі хвилини ти згадай про нього… Він допоможе тобі, підтримає тебе і т, д., і т. ін.
Сидиш собі і думаєш:
"Молодець усетаки Давид… Коли в тебе все є, коли тебе оточують друзі, тоді на лиху годину тобі й бог іздався… А от як уже тебе прикрутило, прийшло тобі, як той казав, "узлом до того самого місця", тоді — "господи, воззвах к тобі".