Хазяйка з сіном, а він її:
— Бац!
Летить з хліву хазяйка, а за нею сіно, за сіном баран, за бараном ясла…
— Од'яжи, бо вб'є!
Цюк сокирою по налигачеві, і баран, як "Горе-Прочь"[1] через тини, через городи — на майдан! Ммме!
Або заріж, або вмру!.. Їй же богу вмру!
* * *
Так, ото найтяжча у вівчарстві справа держати барана й не пустити до чужих овець! А решта — дрібниці.
"МОЛОЧАРСТВО" (Ідилія)
"Тихесенький вечір на землю спадає…" Це щодня… Такий уже того вечора тихесенького обов'язок…
Корівки додому йдуть, головами покивують, хвостами помахують…
Телятка за корівками біжать, помукують…
Пастушки за корівками йдуть, матюкаються…
У дворі Маринка Ваську чукикає, примовляючи:
— Цить, Васильку, цить! Мама корову видоять, моньки дадуть! Цить, Васильку, цить! Та замовчи, кістка тобі в горло!
Батько з луки прийшли, на призьбі сидять, цигарку із "Товарищ, строй воздушный флот!" крутять… Курочки на вгороді гарбузи вигортають… "Тихесенький вечір на землю спадає…"
Мама зараз корову доїтимуть…
— Миню, миню, миню! Стій, гніда, стій! Тррр! Стій! Та стій, бодай ти в ката в стовпах стала! Пилипе, та йди подерж, доки видою!
— Тррр! (Це Пилип).
Мама сіли, за дійку вхопились — сіп!
— Виссало! Ой, рятуйте! Знову виссало! А бодай же твого сукиного сина путь погибла! Гони! Пилиипе! Виссало! Гони, бо теля пропаде!
— Хай воно тобі здохне! Сама гони!
— Гони! Гони теля, а я того сучого сина ганятиму! Куди ж ти дивився, тобі б повилазило?1 Кажи, га?!
— Та, їйбогу, не виссало, я ж дививсь! То воно само виссалось!
— Рибу тобі вудити, сучий ти сину?! Я тебе повудю! Я тебе повудю! Куди ж ото ти тікаєш?!
— Їй-богу, не висисало!
— Прийдеш, шкуру спустю!..
"Тихесенький вечір на землю спадає…" Тато теля на корді гонять:
— Брички! Брички! Брички!
— Гони, Пилипе, бо пропало теля!
— Та гоню!
— Пилипе!
— Га?
— Гониш?
— Гоню!
— Виссало?
— Хай воно йому здохне!
— Та ти сам би оце випив глечиків зо три, щоб недаром бігать!
— Іди к чорту!
— А я тобі казав: вимасти дійки кізяком — не виссало б!
— А я тобі казала: зроби з гвіздків намордник — не виссало б!
А лелека стоїть на одній нозі на хаті, дивиться на хазяїв, сміється й думає: "Якби оце вимазати хазяїна в кізяки, а хазяйці ремінець із гвіздками почепити, — молоко було б!"
"Тихесенький вечір на землю спадає…"
Виссало!
КОСОВИЦЯ
Коли трава в'яне…
Тоді вона сіріє й жовкне, і стебло її зморшками береться, і нема в ній життя, отого життя, що й зі стебла, і з листа зеленого силою дзвенить…
Тоді хилить трава голову й чекає…
Вона, мабуть, знає, що прийдуть білі штани й біла сорочка, що дзенькатиме від мантачки коса, що з отої дірки, що під брилем, вискочить:
— Господи, благослови!
І гостра криця в стебло впнеться… А трава ляже на бік у покоси, й засохне. І нема вже трави, а є тоді сіно… А сіно те з соломою перемішають, кинуть у ясла… І тертимуть колись зеленобуйну траву кобилячі або волячі зуби…
А потім упаде вона кізяком у хліві, зберуть її докупи, поллють водою й міситимуть із неї "цеглу".
Горітиме потім та цегла й димом піде або зостанеться попелом на вгороді, де й вікуватиме, аж доки не засурмлять сурми архангельські і не сяде "Оченашу" на престолі і не скаже:
— Товаришу Іване Кіндратовичу Недодериматня, а якої ви трясці не вгноювали попелом ріллі своєї?.. Не знали, що попіл для вгноювання штука хороша? А про те ж у газетах раз у раз писалося!
— Оче нашу, скаже Іван Кіндратович Недодериматня, — що єси на небесі… якби воно знаття?!
І скаже "Оченашу":
— Вхопить Івана Кіндратовича Недодериматню й увергнути його в піч огненную… Додрать йому матню його од пояса до пояса й посадити його, грішного, на стерні його! Хай коле йому стерня його завжди, нині, й повсякчас, і на віки вічні.
І засурмлять янголи й архангели у труби срібноголосі:
— Ааамінь!
Травицина кар'єра…
Сіріє колись зелена трава, попеліє, жовкне, хилить голову свою й чекає смерті…
* * *
Коли в'яне зелена трава, тоді клепають коси. Тоді пробують коси на палець, гострять коси брусом і мантачать…
Тоді по ярмарках і в кооперативних крамницях довго вибирають коси, беруть їх за пупець, б'ють носком об землю чи об лавку і довго до дзвону прислухаються…
Дзвоном коса по селянських барабанах б'є і розказує майбутньому хазяїнові, чи тверда вона, чи м'яка вона, чи уходиста…
Тоді м'яка коса дзвонить довгим, слабеньким:
— М'яакккаа!
Дзвоном сильно-дзвінким і коротким б'є тверда коса:
— Я така!
Одкладається м'яка коса й береться тверда коса, клепається й на кісся набивається… Тоді на луках скрізь:
— Дзеньдзень! Дзеньдзень! Траву косять…
* * *
А коли гурт чоловіка в п'ятдесят на луці вишикується!!
"Обчеську" валять!
Як ото в пісні співається:
Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі,
Гей, нуте, косарі,
Що не рано почали…
Тоді мантачать!..
Ах, як тоді мантачать!
Тоді так мантачать, що не косовиця перед вами, а мантачиця.
— Мантачиш, Іване?
— Та затупилася!
— Котрий раз? Дзеньдзень! Дзеньдзень!
При гуртовій косовиці який прекрасний струмент мантачка! Як вона тоді потрібна! Як вода, як повітря! І живіт.
— Що ти, Дмитре, тричі сьогодні обідав, чи, може, Мелашка недовареним нагодувала?
— А що вже, повашому, й піти не можна?
— Ми думали, що вмер… А дід Остап:
— Для колехтивної роботи, я вам іскажу, дольжен буть народ сознательной… А то він тілько те й робить, що мантачить або за кущем сидить.
Коли в'яне трава… Коли попеліє трава,
МАШИНИ!!!
Ви коли-небудь сиділи біля брусниці, над перевернутою косою після того, як пройшли в житі ручку?
Держали коли-небудь за носок косу й човгали мокрим бруском по дзвінкій косі?
Навхрест так:
— Човг-човг! Човг-човг!
Не сиділи?
Інтересне, я вам скажу, почуття, особливо коли це не перша ручка, а так п'ята або шоста підряд… А жито, як дріт, а ручка аж он до тої межі, а перед вами косар добрий, не поденний, а косархазяїн, що в його навіть матня на вас іззаду скепсисом віє…
Ви знаєте, де тоді у вас болить?
Ні, краще все по черзі.
Так от, коли ви сидите після п'ятої ручки біля брусниці (знаєте, що таке брусниця? Це така "ваза", а в ній вода для бруса й пісок для мантачки) і ото брусом тільки — човгчовг! — так голова ваша ніби на мотузці "в унісон" отому "човгчовг" тільки: "кивкив".