Штрек — великий під землею коридор, такий приблизно, як у гостиниці "Спартак", тільки значно чистіший. Він — поземний.
До штреку веде — штольня. Штольня — сторчова.
По штольні ходить кліть, а кліть возить у шахту або людей, або порожні вагонетки, а з шахти витягає ті вагонетки, повнісінькі прекрасної залізної руди.
Як спускатися в шахту?
А так. Становитесь у кліть, і вона везе вас углиб. Страшно?
Мені не було страшно, бо з мене ще не вийшов той переляк, коли я, летівши з Баку торік аеропланом, злетів через якийсь "лоп" у якійсь трубці в жито. Тоді було страшніше…
Опускають, як казали нам, іноді в шахту з "вітерцем".
Що воно значить, не можу вам сказати, бо нас спускали без "вітерця". Пожаліли, мабуть, кліті, бо коли ти її вимиватимеш, як вона безнастанно і днями, й ночами возить і в шахту, і з шахти!
* * *
Штрек.
Величезний коридор з рельсами для вагонеток. Зветься це "продольною".
А ми встали, покурили, По продольной разошлись, По продольной разошлись, За работу прийнялись.
Шахтарська пісня "довоєнного качества".
Од "продольної" праворуч і ліворуч — розгалуження.
А над "продольною" — люки.
У розгалуженнях тих і в люках — забої.
"Забой" — літературна на Донбасі організація, що входить до складу ВУСППу і поділяє письменників на українських і пролетарських.
Це — в літературі.
А забой в шахті — це щось зовсім інше.
Там ні віршів, ні оповідань не пишуть. Там забойщики здобувають гордість криворізьку — прекрасну залізну РУДУ
Забойщики — прекрасні руді люди. Руде в них усе: руда одежа, руді чоботи, руді руки, руде обличчя… І тільки сліпучобілі в них зуби та блискучі очі… Біля забойщиків — лопаточникиодкатчики. Забойщики "забивають". Одкатчики — "одкачують". Зрозуміли?
Ну? Ну, давайте докладніше.
Забойщик — з забурником у руках і з пневматичним молотком. Він бурить руду. А потім приходять "буйщики", закладають у ті пробурені дірки бурку. (Динаміт — от що таке бурка!).,
А коли залунають по шахтам сигнальні свистки, тоді "рвуть" руду. Запалюють бікфордів шнур, і тоді попід землею гримить грім і валиться в забоях руда…
Одкатчики накидають ту руду у вагонетки й одкачують до продольної, а там уже зачіпає їх коногон і гонить до штольні.
А там на кліть і вгору.
А там на вагони… А з вагонів у домни, а з домен у бесемерові печі, а з бесемерових пічок на завод, а з заводу у трест, а з тресту у Вукоопспілку, а з Вукоопспілки у райспілку, а з райспілки в "потребилівку".
А там уже:
— Дайте мені гвіздків з півфунта!
Отже, коли ви колинебудь заженете в ногу гвіздка, згадайте хоч тоді прекрасну людину в рудій одежі, в рудих чоботях, з рудими руками, з рудим обличчям та з сліпучобілими зубами й блискучими очима.
Згадайте криворізького забойщика з його вірним сотрудовником, лопаточникомодкатчиком.
II
Шахтарське життя-буття.
Оте саме, що про нього "довоєнное качество" під єрмонію виспівувало:
Ех і розпроклятая Жисть шахтьорськая, Хто не знає, той ідьоть, Хто не знає, той ідьоть, За собой народ ведьоть!
Або ще отак:
Єн, да шахтьор пашеньки не пашеть. Коси в руки не берьоть. Шахтьор курить, шахтьор пьйоть, Шахтьор з музикою йдьоть]
Про таку "жисть шахтьорськую" розповідала пісня "довоєнного качества".
А яке тепер життя шахтьорське?
Ах, та не знаю ж я, яке воно, товариші мої дорогі!
Тиждень же ж тільки довелося пробути на руднях, з копальні на копальню перескакуючи.
Хіба ж можна за тиждень? Та ще про життя, та ще й про шахтарське?!
Я не чув, щоб хтось із шахтьорів говорив чи співав:
Ех і розпроклятая Жисть шахтьорськая.
Я не бачив ні одного шахтьора п'яного… Але я бачив симпатичного забойщика з марганцевих копалень Марка Фоковича Шпиндю.
їхав він залізницею з окружної виробничої наради. І говорив мені Марко Фокович:
— Три дні оце не робив, три дні не був у забої, і мені вже ніби чогось не хапає. Скучив…
— Як живете?
— Нічого живемо. Робота, щоправда, не легенька, а проте нічого. Приїздіть до мене, подивіться. Людьми живемо. І квартира хороша, і чисто живу, і жінка з дитиною в мене люди… Від самих нас залежить, як живемо. А жити можна полюдському.
І розказував мені Марко Фокович про роботу в забої, про свої копальні, про дніпровські плавні, що недалечко біля копалень, про річку, про рибу, про качки, про свою бабу, що жила 107 років і пам'ятала ще запорожця, про куріпки, про полювання.
Марко Фокович і в забої працює, і на виробничі наради їздить…
Він і копальні свої знає й любить, він любить і те, що біля копалень…
Марко Фокович і шахтьор, і забойщик, і хазяїн своїх копалень, і громадянин, і мисливець, і людина… Чи всі такі шахтьори, як Марко Фокович? А як і не всі?
Важно те, що такі забойщики, такі шахтьори є! А чи були вони колись?
* * *
Неділя. Надвечір…
І прислухаєшся, чи не різне де єрмонія і чи не залунає:
Шахтьор курить, шахтьор пьйоть,
Шахтьор з музикой ідьоть.
Не чути нічого.
Аж ось у кімнату: стук-стук.
— Прошу!
— Чи тут товариші письменники?
— Тут.
Перед нами літній уже робітник.
— Я вам листа приніс. Читаємо:
"Робітники копальні ім. Дзержинської групи бажають бачити уважаємих письменників. Прохаємо прибути в зал касарні ч. 8, де поділится коєчім научнім.
18/Ш 28 р.
Робітники"
У нас того вечора не було виступу, і ми з радістю пішли на це запрошення.
Невеличка зала. Столи червоним понакривані. Сидять робітники, грають у шахи, в шашки, в доміно.
Вітаємось.
— Що робитимемо? — запитуємо.
— Розкажіть нам про літературу, розкажіть про письменників, бо багато з нас не зможе бути взавтра на вашім вечорі, працюватимуть у шахтах…
Ми прийшли до них о 6й год. вечора і розказували й читали до 12ї години… Це так тепер. А раніше:
Шахтьор курить, шахтьор пьйоть…
* * *
А тепер, товариші, я маю запитання. Спокійно! Хто сказав, що робітництво не розуміє української літератури?
Хто сказав, що робітництво не цікавиться українською культурою?
Я говорю про робітництво з криворізьких копалень.
З отаких копалень: "Комінтерн" (марганцева рудня), Ленінська рудня, Жовтнева, ім. Лібкнехта, ім. Артема, ім. Дзержинського…
Хто це сказав? Прошу встать…
Ага… Ви сказали…
А дозвольте тоді вас запитати:
1) Чим пояснити, що на всіх цих копальнях робітництво переповнювало аж через вінця всі клуби й театри, де виступали українські письменники?