Точити шашелем і шпиль, і міст,
Бо Час повинен все гниле змітати,
Новий шукати в давніх книгах зміст,
Із крил у круків пера виривати,
Сухі дуби валить, весну вітати,
Кувати знов старе залізо й мідь
І швидше Долю колесом вертіть.*
Онуків дать бабусям, обернути
Дитя на мужа, мужу — старість дать,
Убити й тигра, що у вбивствах лютий,
Єдинорога й лева вгамувать,
Шахраюванням шахрая карать,
Врожаї ратаям нести веселі,
Точити краплями великі скелі.
Чому ж ти шкоду чиниш на бігу,
Якщо вертатись для добра не в силі?
Віддай за вік хоч хвильку дорогу, —
Їїх прийдуть тисячі, як друзі милі,
Борги твої сквитають застарілі:
О, поверни годину хоч одну, —
Я б відвернула ту біду страшну!
О вічності лакею повсякчасний!
Втіка Тарквіній, скривдивши мене.
Зроби, щоб гнався жах за ним пропасний,
Хай він цю ніч злочинну прокляне,
Страшиться тіней хай, хоч де ступне,
Хай з думки гріх йому не йде потворний,
Хай кожен кущ грозить, як гаспид чорний.
Не дай ні спокою, ні сну йому,
Хай в ліжку стогне, змучений хотінням;
Нашли невдач страшних на нього тьму,
Як заквилить — не переймайсь квилінням,
Серцями вбивць закидай, мов камінням;
Жінки при нім хай ласку гублять враз,
Тигрицями впадаючи у сказ.
Зроби, щоб завше рвав свого він чуба,
Щоб завше сам себе він проклинав,
Щоб відчай бив його, гнітила згуба,
Щоб жив рабом і щоб рабом сконав,
Зроби, щоб забажав жебрацьких страв,
А той, хто сам недоїдків просив же,
Його зневажив, кусня пожалівши.
Зроби з колишніх друзів — ворогів,
Зроби, щоб глузували з нього блазні;
Зроби, щоб на собі він зрозумів,
Як довго біди тягнуться злощасні,
А втіхи швидко проминають сласні, —
Аби за злочин все своє життя
Не знав спокою він і співчуття.
О Часе! Добрих і лихих ти вчитель.
Навчи мене клясти ґвалтівника!
Хай мре від тіні власної мучитель,
Хай злодій смерть свою щодень шука!
Хай підла підлу кров проллє рука;
Чи виявиться хто таким заклятим, —
Цьому нікчемі стати ницим катом?
Нехай він з роду царського — йому ж
І гірше тим, що чинить так негідно;
Чим вищий, тим ганьбиться більше муж,
Бо всяку ницість знизу нам помітно;
Так шана до царів помалу блідне, —
Побачать всі, що в хмарах місяць зник;
Зірок нема — всім байдуже повік.
Коли ворона влізе в твань де-небудь,
Той бруд їй чорних крил не затемня;
Якщо це вчинить сніжно-білий лебідь, —
Сріблисте заплямується вбрання.
Нетяги — ніч, царі — сіяння дня:
Комар летить незримий, та високо
Орла помітить в небі кожне око.
Геть, слуги блазнів! Марні геть слова,
Безплідні звуки та безсилі судді!
Нехай у школах спірка не вгава,*
Таке базікання — рідня облуді,
А суд хай вірить свідкам — не огуді;
Але навіщо красномовність тут,
Коли мені не допоможе й суд?
Даремно Випадок я винувачу,
Тарквінія, і Час, і Ніч сумну;
Даремно над своїм безчестям плачу,
Даремно геть свою ганьбу жену;
Чи димом слів зм'якшу свою вину?
Полегкість є й моєму безголов'ю, —
Нехай спливу оскверненою кров'ю.
Від вироку тремтиш, рука, в тужбі?
Звільни мене від сорому й догани.
Бо як помру — честь залишу тобі,
А житиму — зів'янеш з непошани;
Не захистила ти мене від рани
І не звелась на ворога в кулак,
Убий мене — і вдвох умрем ось так".
Вона з постелі зводиться й спішиться
Знаряддя смерті відшукать собі ж;
Але ж це тільки спальня — не різниця,
І тут не знайдеться й звичайний ніж,
Щоб їй хоч раз дихнулося вільніш;
Та подих їй, мов дим із Етни, кволий,
Мов дим з гармати, губиться поволі.
"Живу даремно, — мовить із плачем, —
Та чим себе убити, мій відчаю?
Боялась, що Тарквіній вб'є мечем,
Тепер для цього ж я ножа шукаю;
Одначе вірність мужу зберігаю,
Як і раніш... О ні! Я вже не та,
Адже віднята в мене чистота.
Пропало все, для чого жить хотіла,
Тож хай помру — я смертю не згрішу.
Як пляму змию цю убивством тіла,
То вже хоч слави знаком бруд скрашу,
Життя неславі — смертю порішу:
Мала ж то втіха — ледве нас обкрали,
Спалить шкатулку, де був скарб чималий!
Не хочу, Коллатіне, щоб ти пив
Гіркоту, в клятві зрадженій розлиту;
Щоб ти неправду й лестощі терпів
За вірність, щирим почуттям зігріту;
Повік байстрюк той не побачить світу;
Не дам, щоб ґвалтівник усім казав,
Що ти його поріддю батьком став.
Тож він в думках не буде з тебе кпити,
Не візьме з друзями тебе на сміх;
Твою любов не злотом зміг купити,
А підло викрав із дверей твоїх.
Владарка долі власної, я гріх
Сама несу, хоч би мене й корив ти,
Допоки смертю не звільнюсь від кривди.
Не заплямлю тебе, — хай біль стиха! —
Пробачень не вплету в барвисту фразу;
Не підфарбую чорного гріха,
Щоб скрити правду і нічну образу:
Язик все скаже; очі змиють зразу
Слова нечисті чистотою сліз,
Як води, що в роздол з гори злились".
Так Філомела жалісна скінчила
Про власне горе мелодійний спів,
І сходить ніч, похмура й чорнокрила,
В зловісне пекло; ранок заяснів,
Ллє світло в очі тим, кого зустрів;
Лукреція з неславою своєю
Сховатись хоче під імли кирею.
А день крізь шпари в світлий час оцей
За нею стежить зором ясно-синім;
Вона ридає: "Око всіх очей,
Не сип до мене у вікно промінням, —
Тих лоскочи, хто спить ще сном невинним;
Сіянням не тавруй мого чола —
Не знищить день того, що ніч дала".
І все, що вгледить, все їй заважає, —
Справдешній біль, немов дитя мале,
Його ніщо на світі не втішає:
Не так-бо давній — свіжий мучить зле;
Остудить час той біль — новий нашле,
І їхній шал — немов плавець невмілий,
Що швидко тоне, вибившись із сили.