— Мушу тобі сказати, Кілені-бой, — може, я ще й пошкодую, що найнявся на платню, а не зажадав пайки в скарбі, — признався Доутрі Майклові того вечора, коли Квек уже роззував його, а він допивав шосту кварту. — Повір мені, Кілені, цей старий добродій знає, про що балакає, і він був колись добрим зухом. Так собі, нізащо, людям пальців не відбатовують і пик не розпанахують. І перснів таких, що в юдея-лихваря аж слинка тече, теж абихто не носить.
РОЗДІЛ XI
Ще плавання "Мері Тернер" не дійшло до кінця, як Дег Доутрі, сидячи в трюмі між рядами барил з питною водою й душачись зі сміху, перейменував шхуну на Корабель Дурнів. Але це сталось лиш за кілька тижнів. А тим часом він виконував свої обов’язки так, що навіть капітан Доун не мав до чого присікатись.
Особливо догоджав стюард Старому Морякові, якого дуже вподобав, щоб не сказати полюбив. Старий дуже різнився від своїх компаньйонів. Вони були грошолюби, всією душею віддані гонитві за доларами. А Доутрі, що сам мав безтурботну й щедру вдачу, не міг не оцінити широкої натури Старого Моряка, що видимо любив жити розкішно й навіть був за те, щоб поділити скарб, який вони знайдуть, між усіма учасниками подорожі.
— Ви свій шмат дістанете, стюарде, хоч би навіть із моєї пайки, — не раз запевняв він Доутрі, коли той, бувало, чимсь йому догодить. — Там же золота цілі купи, цілі купи, а я сам на світі, і жити мені вже недовго, отож нащо мені так багато.
Отак Корабель Дурнів плив далі, а всі на кормі намагались обхитрувати один одного, аж до лагідного фінна-помічника з невинними очима, що, знаджений ароматом скарбу, підробив ключ і викрадав у капітана Доуна координати судна із замкненої шухляди, та кухаря A-Моя, що не підпускав Квека до себе, але ні разу й словом не остеріг решту, як ризикують вони, постійно стикаючись із носієм жахливої хвороби.
Сам Квек про неї не думав і не журився. Він знав, що таке часом трапляється з людьми. Боліти в нього ніщо не боліло, і йому й на думку не спадало, що хазяїн нічого про його хворобу не знає. Так само він не здогадувався, чому А-Мой весь час уникає його. Та й інших клопотів у Квека не було. Він молився на свого бога, стюарда, вищого за всіх морських і лісових богів, і, мавши змогу жити так близько біля нього, раював, бо ж де бог, там і рай.
Так само й Майкл — він любив і обожнював шестиквартово-го стюарда не менше, ніж Квек. Для них обох щоденна близькість і увага Дега Доутрі були рівнозначні постійному перебуванню в лоні Авраамовому. Богом містерів Доуна, Нішіканти й Грімшо був ідол, ім’я якому Золото. А Квек і Майкл мали живого бога й завжди могли чути його голос, відчувати дотик його теплих рук, биття живого й щирого серця.
Майкл не знав більшої втіхи, ніж годинами сидіти зі стюардом і вторувати пісням, які той співав чи мугикав. Наділений хистом ще незвичайнішим, ніж у Джеррі, Майкл і навчався швидше, а що навчано його найбільше співу, то він і досяг у співі таких успіхів, яких Віллі Кенен ніколи не щастило домогтися від Джеррі.
Майкл міг провити, чи, скорше, проспівати (таке приємне й мелодійне було його виття), кожну не надто складну мелодію, яку заводив стюард. А такі простенькі мотивчики, як "Краю рідний, краю", "Боже, бережи короля" та "Люлі-люлі", він міг цілком правильно проспівати й сам. Ато часом стюард, відійшовши на кілька кроків, тихенько давав йому тон, і він задирав писок угору й співав "Шенандоа" чи "Я хочу до Ріо".
Іноді й Квек потайці, коли стюарда не було близько, брав свою дримбу й звуками того нехитрого інструмента примушував Майкла виводити ритуальні дикунські поспів’я острова Короля Вільгельма. І ще один співун об’явився на шхуні й запанував над Майклом — правда, на превелику Майклову втіху. Звали його Кокі. Принаймні так він відрекомендувався Майклові, коли вони побачилися вперше.
— Кокі, — бадьоро сказав він, нітрохи не злякавшись і не сахнувшись від Майкла, коли той угледів його й кинувся на нього, щоб зжерти. І людський голос, голос бога, що виходив із дзьоба маленької сніжно-білої птахи, змусив собаку спинитись і аж присісти. Майкл озирнувся по кубрику, принюхуючись: хто ж це говорив? Та жодної людини в кубрику не було — тільки маленький какаду, що, зухвало дивлячись на нього скоса, ще раз вимовив: — Кокі.
Ще змалечку, в Мерінджі, Майкл твердо засвоїв куряче табу. Містер Гегін та інші боги вважали, що собаки повинні охороняти курей, а не нападати на них. А це створіння, хоч було не куркою, а скорше дикою птицею з джунглів, тобто законною здобиччю кожного собаки, нараз саме заговорило до нього голосом бога.
— Прийми лапу! — наказало воно так владно, так по-людсь-кому, що Майкл знову аж скинувся й озирнувся по кубрику — котрий же це бог заговорив.
— Прийми лапу, бо відіб’ю, — знов наказало невеличке пернате створіння. А потім щось заджерготіло по-китайському, чисто А-Моєвим голосом, і Майкл знов, хоча вже востаннє, озирнувся навколо.
Тоді Кокі нестямно зареготав. Майкл сидів перед ним, нашорошивши вуха й схиливши голову на один бік, і впізнавав у тому реготі голоси багатьох знайомих йому людей.
І майже відразу Кокі, легесеньке, нецілих півфунта, вкрите жменькою пір’я пуделечко з тоненьких кісточок, що містило в собі серце не менш відважне, ніж у будь-кого на "Мері Тернер", став Майкловим другом, товаришем і паном. Цей жмуток відваги й зухвальства від самого початку навіяв Майклові повагу. І Майкл, що одним недбалим помахом лапи міг би скрутити Кокі тендітну шийку й погасити його блискучі безстрашні очі, із самого початку поводився з ним дуже обережно й дозволяв йому тисячі вільнощів, яких нізащо не дозволив би Квекові.
Майкл дістав у спадщину споконвічний собачий інстинкт захисту їжі. Він ніколи не думав про це. Автоматично, мимовільно, так само, як він дихав і як билось у нього серце, він мусив захищати свою їжу від тої хвилини, коли поклав на неї лапу чи вхопив її зубами. Тільки стюардові, і то величезним зусиллям волі, він міг дозволити доторкнутися до їжі, якої він уже торкався сам. Навіть Квек, що здебільшого годував Майкла, чим накаже стюард, добре знав, що краще не торкатися їжі, вже відданої собаці, коли хочеш, щоб пальці були цілі. Але Кокі, цей жмутик пір’я, цей маленький спалах життя з голосом бога, безстрашно й нецеремонно порушував Майклове табу — закон захисту їжі.