Того самого дня Колінз продав цінну пораду одному дресирувальникові левів. Той саме не мав ангажементу, і його три леви жили в Сідервайлді. Номер їхній із погляду публіки був цікавий і навіть страшний: вони стрибали й рикали, наче ладні роздерти тендітну дівчину, що тримала їх у покорі нібито самою незламною відвагою та ще невеличким вершницьким батіжком у руці.
— Лихо в тому, що вони вже звикли, — нарікав господар левів. — Айседора більше не може їх розштурхати. Вони не хочуть бирсуватися перед публікою.
— Я їх знаю, — кивнув головою Колінз. — Вони вже старі, та й дух їхній зломлено. Ось хоч би Сарк. Йому вже стільки бахкали сліпими набоями у вухо, що він давно глухий, як пень. А Селім утратив відвагу разом із зубами. Йому їх повибивав один португалець, що доглядав його в Барнема й Бейлі. Чули цю історію?
— Авжеж, — кивнув головою його співрозмовник. — Я часто думав: ото, певне, був удар!
— Таки був. Португалець зацідив його залізним прутом. Селім був злий і сягнув до португальця пазурами, ну й пащу роззявив рикнути, а той і врізав його залізним прутом. Він мені потому сам розповідав. Селімові зуби, каже, заторохтіли на підлозі, як кісточки з доміно. Але він не повинен був так робити — лев великих грошей коштує. Його тоді вигнали з роботи.
— Ну, тепер вони всі три для мене небагато варті, — сказав господар левів. — Не хочуть гарчати на Айседору й бирсуватися, одне слово — не грають. А весь номер був у цьому. Це був наш фінал, і він завжди здобував нам успіх. Порадьте, що мені робити. Махнути рукою на цей номер? Чи купити молодих левів?
— Зі старими Айседорі безпечніше, — сказав Колінз.
— Аж занадто безпечно, — заперечив Айседорин чоловік. — Звісно, з молодими левами й мені буде більше і роботи, і відповідальності. Але ж заробляти на хліб якось треба, а цей номер уже пропащий.
Колінз похитав головою.
— Що ви хочете сказати? Ви знаєте раду? — враз зацікавився власник левів.
— Вони вже звикли до неволі й проживуть ще кілька років, — відповів йому Колінз. — А купити молодих левів — це ризик: вони можуть поздихати. Однак можна примусити працювати ще й цих. Тільки прийміть мою пораду…
Король дресирувальників на мить умовк, і власник левів був розтулив рота спитати, але Колінз уже неквапно вів далі:
— …Яка коштуватиме вам… ну, скажімо, триста доларів.
— Триста доларів за пораду? — швидко перепитав його співрозмовник.
— Яка вам поможе, гарантую. Скільки треба заплатити за трьох нових левів? Отже, на цих трьох сотнях ви ще й заробите. І порада зовсім проста. Двоє слів, по півтораста доларів за слово.
— Це задорого для мене, — відказав власник левів. — Мені треба за щось жити.
— Мені також, — запевнив його Колінз. — Того я й стовбичу тут. Я фахівець, і ви платите мені гонорар за консультацію. Ви очі вирячите, коли я вам скажу, що зробити, таке просте це діло; і я, хоч убийте, не знаю, як це ви самі не здогадалися.
— А як не поможе? — із сумнівом запитав власник левів.
— Як не поможе, я поверну гроші.
— Ну гаразд, кажіть, — здався Колінзів клієнт.
— Електризуйте клітку, — сказав Колінз.
Спершу власник левів не зрозумів; потім йому сяйнуло в голові.
— Цебто….
— Атож, — кивнув головою Колінз. — І ніхто нічого не здогадається. Сухі батареї — і квит. Примостіть їх під кліткою. Айсе-дорі треба буде тільки наступити на вмикача. Як вони не почнуть метатися та ревти на весь цирк, коли електрика зашпигає їх у лапи, тоді я не тільки не візьму ваших трьохсот, а ще й доплачу вам триста доларів. Я сам бачив, як воно діє, і це діло певні-сіньке. Звірі наче на розпеченій плиті танцюють. Підплигують, а як стануть на лапи — знову припікає… Тільки струм треба давати помалу, — застеріг Колінз. — Я навчу вас, як приладнувати батареї. Спершу не дуже сильний струм, щоб вони могли й номер виконувати, а під кінець сильніший і сильніший. І не звикнуть вони до цього ніколи. Довіку танцюватимуть, як і першого дня. Ну, що скажете?
— Справді рада варта трьохсот доларів, — визнав власник левів. — Хотів би я заробляти гроші так легко…
РОЗДІЛ XXIX
— Мабуть, доведеться махнути на нього рукою, — сказав Колінз до Джонні. — Я знаю, що дель Мар не помилявся, коли писав, що це диво, але я не можу дібрати ключа до нього.
Це сталося після нової сутички між Майклом і Колінзом. Майкл, що робився чимраз понуріший і дратівливіший, майже без ніякого приводу кинувся на ненависного йому чоловіка, але вкусити його, як завжди, не зумів, тільки дістав кілька сильних копняків під щелепу.
— Безперечно, у ньому є золота жила, — міркував уголос Колінз, — тільки я до неї не докопаюсь, а він робиться щодень зліший. Глянь на нього. Ну чого він допіру на мене накинувся? Я ж його не займав. У нього жовч збирається, і скоро він навіть на полісменів почне кидатись.
За кілька хвилин до Колінза підійшов один із його клієнтів, білявий молодик, що тримав у Сідервайлді трьох дресированих леопардів і провадив репетиції з ними, і попросив позичити йому ердельтер’єра.
— У мене зостався тільки один, — пояснив він, — а без двох не та безпека.
— А що сталося з вашим другим? — спитав хазяїн.
— Альфонсо — мій великий самець-леопард — сьогодні вранці розлютився й дав йому гарту. Довелося добити. Роздер його, мов коня на кориді. Та мене пес урятував. Якби не він, усе те мені б дісталося. На Альфонсо таке не вперше нападає. Це він уже другого собаку мені знівечив.
Колінз похитав головою.
— Ерделів у мене зараз немає, — сказав він, і враз погляд його впав на Майкла. — А спробуйте-но ірландського тер’єра, — запропонував він. — Вони натурою подібні до ерделів. У всякому разі дуже близькі родичі.
— У роботі з хижаками я тільки на ерделів покладаюся, — завагався молодик.
— Ірландські тер’єри теж годяться. Ви гляньте на оцього. Бачте, який великий та дебелий. І духу йому не бракує, можете мені повірити. Він не злякається нічого. Випробуйте його. Як підійде — продам задешево. Це буде новинка — ірландський тер’єр із леопардами.
— Як він загризеться з тими котярами, йому враз буде амба, — сказав Колінзові Джонні, коли білявий молодик повів Майкла за собою.
— Ну що ж, — можливо, арена втратить зірку, — відказав, здвигнувши плечима, Колінз. — Та я хочу його спекатись. Коли собака занудить світом, як оцей, пропаще діло. Від нього вже нічого не доб’єшся. У мене бували такі.