— Товаришу Бездомний, — заговорило обличчя ювілейним голосом, — заспокойтесь! Ви вражені смертю всім нам дорогого Михайла Олександровича... ні, просто Міші Берліоза. Ми всі це чудово розуміємо. Вам потрібен спокій. Зараз товариші проведуть вас у постіль, і ви заснете...
— Ти, — вишкірившись, урвав Іван, — чи розумієш, що треба впіймати професора? А ти лізеш зі своїм глупством! Кретин!
— Товаришу Бездомний, даруйте!.. — відповіло обличчя, шаріючись, відступаючи й уже розкаюючись, що втрутилося в ці події.
— Ні, вже кому-кому, а тобі я не подарую, — з глухою ненавистю сказав Іван Миколайович.
Судома перекосила йому обличчя, він швидко переклав свічку з правої руки в ліву, широко розмахнувся і затопив сердобольцю у вухо.
В ту мить напоумилися кинутись на Івана — і кинулися. Свічка загасла, і окуляри, які зіскочили з сердобольця, негайно були розтоптані. Іван видав страшний бойовий гук, що його було чутно, на загальну спокусу, навіть йа бульварі, та почав захищатися. Забряжчав посуд, падаючи зі столів, заверещали жінки.
Поки офіціанти в’язали поета рушниками, в гардеробі точилася розмова між командиром брига і швейцаром.
— Ти бачив, що він у підштаниках? — холодно запитував пірат.
— Але ж, Арчибальде Арчибальдовичу, — перелякано відповідав швейцар, — як же я можу не пустити їх, якщо вони член МАСОЛІТу?
— Ти бачив, що він у підштаниках? — повторював пірат.
— Згляньтесь, Арчибальде Арчибальдовичу, — буряковіючи, говорив швейцар, — що я можу зробити? Я сам розумію, на веранді дами сидять...
— Дами тут ні до чого, дамам це байдуже, — відповідав пірат, просто-таки спалюючи швейцара очима, — а це міліції не байдуже! Людина у білизні може простувати вулицями Москви лише в одному випадку, якщо вона йде в супроводі міліції, й лише в одне місце — у відділок міліції! А ти, коли ти швейцар, мусиш знати, що, побачивши таку людину, ти повинен, не гаючи ані секунди, починати сюрчати. Ти чуєш? Чуєш, що діється на веранді?
Знетямлений швейцар почув якесь гехання, биття посуду і жіночі крики, що долинали з веранди.
— Ну що з тобою зробити за це? — запитав флібустьєр.
Шкіра на обличчі швейцара набула тифозного відтінку, а очі помертвіли. Йому привиділося, що чорне волосся, зачесане тепер на пробір, вкрилося вогненним шовком. Щезли пластрон і фрак, і за ремінним поясом вигулькнуло руків’я пістолета. Швейцар уявив себе повішеним на фор-марса-реї. Своїми очима побачив він власний висолоплений язик і безживну голову, що впала на плече, і навіть почув плюскіт хвиль за облавком. Коліна швейцарові підломились. Але тієї миті флібустьєр змилувався над ним і пригасив свій гострий погляд.
— Дивись, Миколаю! Це востаннє! Нам таких швейцарів у ресторані задарма не треба. Ти до церкви сторожем наймись. — Промовивши це, командир наказав чітко, ясно, швидко: — Пантелія з буфетної. Міліціонера. Протокол. Машину. В психіатричну. — І докинув: — Сюрчи!
Через чверть години вкрай вражена публіка не лише в ресторані, але і на самому бульварі та у вікнах будинків, що виходили в сад ресторану, бачила, як з воріт Грибоєдова Пантелій, швейцар, міліціонер, офіціант і поет Рюхін виносили сповитого, як лялька, молодика, котрий, заливаючись слізьми, плювався, норовлячи поцілити саме в Рюхіна, і горлав на весь бульвар:
— Наволоч!.. Наволоч!..
Шофер вантажної машини зі злим обличчям розкручував мотор. Поруч візник розохочував коня, бив його по крупу бузковими віжками, кричав:
— А ось на біговій! Я возив у психічну!
Навколо гув натовп, перемелюючи небачену пригоду. Словом, був гидкий, паскудний, звабливий, свинський скандал, який закінчився лише тоді, коли вантажівка повезла на собі від воріт Грибоєдова нещасного Івана Миколайовича, міліціонера, Пантелія і Рюхіна.
Розділ 6
ШИЗОФРЕНІЯ, ЯК І БУЛО СКАЗАНО
Коли в приймальню голосної слави психіатричної лікарні, недавно вибудуваної під Москвою при березі ріки, увійшов чоловік з гострою борідкою і в білому халаті, — було пів на другу ночі. Троє санітарів не зводили очей з Івана Миколайовича, котрий сидів на дивані. Тут же був присутній і вкрай розхвильований поет Рюхін. Рушники, що ними був зв’язаний Іван Миколайович, лежали купою на тому ж дивані. Руки і ноги Івана Миколайовича були вільні.
Побачивши того, хто увійшов, Рюхін зблід, кахикнув і несміливо проказав:
— Здрастуйте, лікарю.
Лікар вклонився Рюхіну, але, кланяючись, дивився не на нього, а на Івана Миколайовича.
Той сидів зовсім непорушно, з лютим обличчям, насупивши брови, і навіть не поворухнувся, коли зайшов лікар.
— Ось, лікарю, — чомусь таємничим шепотом заговорив Рюхін, полохливо озираючись на Івана Миколайовича, — відомий поет Іван Бездомний... ось, бачите... ми непокоїмося, чи не біла гарячка...
— Дуже пив? — крізь зуби спитав лікар.
— Ні, випивав, але не так, щоб дуже...
— Тарганів, пацюків, чортиків або вертких собак не ловив?
— Ні, — здригнувшись, відповів Рюхін, — я його вчора бачив і сьогодні зранку. Він був цілком здоровий...
— А чому в кальсонах? З постелі взяли?
— Він, лікарю, в ресторан отак прийшов...
— Ага, ага, — дуже вдоволено сказав лікар, — а чому садно? Бився з кимось?
— Він з огорожі впав, а потім у ресторані вдарив одного... і ще декого...
— Так, так, так, — сказав лікар і, повернувшись до Івана, додав: — Здрастуйте!
— Здоров був, шкіднику! — злісно й голосно відповів Іван.
Рюхін так зніяковів, що не насмілювався звести очі на ввічливого лікаря. Але той анітрохи не образився, а звичним, спритним жестом зняв окуляри, відгорнувши полу халата, сховав їх у задню кишеню брюк, а потім запитав у Івана:
— Скільки вам років?
— Гетьте ви від мене всі к бісу, ото ще! — брутально вигукнув Іван і відвернувся.
— Чом же ви гніваєтесь? Хіба я сказав вам щось неприємне?
— Мені двадцять три роки, — збуджено заговорив Іван, — і я подам скаргу на всіх вас. А надто на тебе, гнидо! — звернувся він окремо до Рюхіна.
— А на що ж ви хочете поскаржитися?
— На те, що мене, здорову людину, схопили й силоміць затягли в божевільню! — у гніві відповів Іван.
Тут Рюхін придивився до Івана і похолов: жодного безумства не було в того в очах. Бувши каламутними в Грибоєдові, тепер вони перетворились на ясні, якими були давніше.