Жінка розсміялася:
— Та дідько б тебе побрав, скупердяй! Я пожартувала... — і рушила вниз.
Буфетник повільно підвівся, підняв руку, щоб підрівняти капелюх, і переконався, що його на голові немає. Страшенно не хотілося йому повертатись, але капелюха було шкода. Недовго повагавшись, він усе-таки вернувся і подзвонив.
— Чого вам ще? — спитала його проклята Ґелла.
— Я капелюшок забув, — шепнув буфетник, тицяючи себе в лисину.
Ґелла обернулася. Буфетник подумки сплюнув і заплющив очі. Коли він їх розплющив, Ґелла простягала йому його капелюха так ще шпагу з темним руків’ям.
— Не моє, — шепнув буфетник, відводячи шпагу і швиденько налягаючи капелюха.
— Хіба ви без шпаги прийшли? — подивувалася Ґелла.
Буфетник щось буркнув і швидко пішов униз. Голові його було чомусь незручно і надто тепло в капелюсі; він скинув його й, підскочивши від страху, тихо зойкнув. У руках у нього був оксамитовий берет з півнячим обстріпаним пером. Буфетник перехрестився. Тієї ж миті берет нявкнув, перетворився на чорне кошеня і, вискочивши знов на голову Андрієві Фоковичу, всіма кігтями вп’явся йому в лисину. Відчайдушно верескнувши, буфетник кинувся бігти вниз, а кошеня звалилося з голови і шугнуло вгору сходами.
Вирвавшись на повітря, буфетник підтюпцем пробіг до воріт і назавжди облишив чортів будинок № 302-біс.
Докладно відомо, що з ним сталося далі. Вибігши з підворіття, буфетник дикувато озирнувся, наче шукаючи щось. За хвилину він був на іншому боці вулиці в аптеці. Тільки-но він промовив слова: "Скажіть, будь ласка..." — як жінка за прилавком вигукнула:
— Громадянине, у вас же вся голова порізана!
Хвилин через п’ять буфетника було перев’язано марлею, і він дізнався, що найкращими фахівцями з хвороб печінки вважаються професори Бернадський та Кузьмін, спитав, хто з них ближче, загорівся від радості, коли дізнався, що Кузьмін живе ось тут через двір у маленькій біленькій віллі, й хвилини за дві був уже там. Помешканнячко було старовинне, але дуже, дуже затишне. Запам’яталося буфетникові, що перша трапилася йому назустріч старенька нянька, що хотіла взяти в нього капелюха, але позаяк капелюха в нього не було, то нянька, шамкаючи порожнім ротом, кудись пішла.
Замість неї опинилася коло дзеркала і, здається, під якоюсь аркою жінка середнього віку і тут-таки сказала, що можна записатися тільки на дев’ятнадцяте, не раніше. Буфетник відразу змикитив, у чому рятунок. Заглянувши пригаслим поглядом за арку, де в якомусь очевидному передпокої дожидалися троє людей, він шепнув:
— Смертельно хворий...
Жінка здивовано подивилася на забинтовану голову буфетника і, повагавшись, сказала:
— Ну що ж... — і перепустила його за арку.
Тієї миті протилежні двері розчинилися, в них зблиснуло золоте пенсне. Жінка в халаті сказала:
— Громадяни, цей хворий піде поза чергою.
І не встиг буфетник огледітись, як уже опинився в кабінеті професора Кузьміна. Нічого страшного, врочистого і медичного не було в цій продовгуватій кімнаті.
— Що з вами? — спитав приємним голосом професор Кузьмін і трохи тривожно подивився на забинтовану голову.
— Ось щойно з певних вуст дізнався, — відповів буфетник, загнано поглядаючи на якусь фотографічну групу під склом, — що в лютому наступного року я помру від раку печінки. Благаю зупинити.
Професор Кузьмін як сидів, так і відкинувся на високу шкіряну готичну спинку крісла.
— Даруйте, не розумію вас... ви що, були у лікаря? Чому у вас голова забинтована?
— Якого там лікаря?.. Бачили б ви цього лікаря!.. — відповів буфетник і раптом зацокотів зубами. — А на голову не зважайте, не має стосунку. На голову плюньте, вона тут ні до чого. Рак печінки, прошу зупинити!..
— Та вибачайте, хто вам таке сказав?!
— Вірте йому! — палко попрохав буфетник. — Він знає напевне!
— Нічого не розумію, — знизуючи плечима і від’їжджаючи з кріслом від стола, говорив професор. — Як же він може знати, коли ви помрете? Тим паче, що він не лікар!
— У четвертій палаті, — відповів буфетник.
Тут професор подивився на свого пацієнта, на його голову, на вогкі брюки і подумав: "Цього ще бракувало! Божевільний!" Спитав:
— Ви п’єте горшку?
— Ніколи не торкався, — відповів буфетник. Через хвилину його роздягли, поклали на холодну
цератову канапку, і професор м’яв йому живіт. Тут, слід сказати, буфетник значно повеселішав. Професор категорично стверджував, що зараз, принаймні в цю хвилину, жодних ознак раку в буфетника немає. Але якщо так... раз він боїться і якийсь шарлатан його налякав, то потрібно зробити всі аналізи... Професор черкав щось на аркушиках паперу, пояснюючи, куди піти, що віднести. Окрім цього дав записку до професора-невропатолога Буре, пояснюючи буфетнику, що нерви його геть-чисто розладнані.
— Скільки вам платити, професоре? — ніжним і тремтливим голосом попитав буфетник, витягуючи пухке портмоне.
— Скільки хочете, — коротко й сухо відповів професор.
Буфетник витяг тридцять рублів і виклав їх на стіл, а потім нараз м’яко, наче кошачою лапою орудуючи, поклав поверх червінців стосик у газетному папірці, який тихо дзенькнув.
— А це що таке? — спитав Кузьмін і підкрутив вус. І
— Не зневажте, громадянине професоре, — прошепотів буфетник, — благаю, зупиніть рак!
— Заберіть зараз же своє золото, — сказав професор, пишаючись собою, — ви б краще за нервами стежили. Завтра ж дайте сечу на аналіз, не пийте багато чаю та їжте зовсім без солі.
— Навіть суп не солити? — попитав буфетник.
— Нічого не солити, — наказав Кузьмін.
— Ехх!.. — тоскно вигукнув буфетник, розчулено дивлячись на професора, забираючи десятки і задкуючи до дверей.
Хворих того вечора у професора було небагато, і з наближенням сутінок пішов останній. Скидаючи халат, професор глянув на те місце, де буфетник залишив червінці, й побачив, що жодних червінців немає, а лежать три етикетки з пляшок Абрау-Дюрсо.
— Чортзна-що таке! — пирхнув Кузьмін, волочачи полу халата підлогою і обмацуючи папірці. — Він, виявляється, не лише шизофренік, але й шахрай! Не можу збагнути, чого йому було треба від мене? Невже записка на аналіз сечі? О! Він украв пальто! — І професор кинувсь у передпокій, знову-таки в халаті на один рукав. — Ксеніє Микитівно! — пронизливо закричав він у дверях передпокою. — Погляньте, пальта на місці?