Марґарита проводжала очима кортеж, прислухаючись до того, як затихає вдалині тужливий турецький барабан, видаючи все однаковісінько "бумс, бумс, бумс", і думала: "Який дивний похорон... І яка туга від цього "бумса"! Далебі, дияволу б я запродала душу, аби тільки дізнатися, живий він чи ні? Цікаво знати, кого це ховають з такими дивовижними обличчями?"
— Берліоза Михайла Олександровича, — раптом почувся поруч дещо гугнявий чоловічий голос, — голову МАСОЛІТу.
Здивована Марґарита Миколаївна обернулась і побачила на своїй лаві громадянина, який, напевно, нишком підсів у той час, коли Марґарита задивилася на процесію і, треба гадати, несамохіть уголос промовила своє останнє запитання.
Процесія тим часом почала зупинятися, мабуть, стримувана попереду світлофорами.
— Так, — вів далі невідомий громадянин, — дивний у них настрій. Везуть мерця, а думають лише про те, куди заподілася його голова.
— Яка голова? — спитала Марґарита, приглядаючись до несподіваного сусіда.
Він був невисокий на зріст, вогненно-рудий, з іклом, у накрохмаленій білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках і з котелком на голові. Краватка була яскрава. Дивовижно, що з кишеньки, де звичайно чоловіки носять хусточку або самописку, в цього громадянина стриміла обгризена куряча кістка.
— Та, бачите, — ясував рудий, — сьогодні вранці в грибоєдовському домі голову в мерця поцупили з труни.
— Як же це може бути? — мимохіть спитала Марґарита, в той же час пригадавши перешепти в тролейбусі.
— Чорти їх маму знають як! — пащекував рудий. — Втім, я гадаю, про це Бегемота непогано було б запитати. Страшенно ловко поцупили. Неймовірний скандал! І, головне, не взяти в тяму, кому й навіщо вона потрібна, ця голова!
Хоч як була поглинута своїм Марґарита Миколаївна, її, однак, вразили дивовижні брехні невідомого громадянина.
— Даруйте! — раптом вигукнула вона. — Якого Берліоза? Це, що в газетах сьогодні...
— А, так, так...
— Отож це літератори за труною йдуть? — запитала Марґарита і враз ошкірилась.
— Так-таки, вони самісінькі!
— А ви їх знаєте на обличчя?
— Всіх до єдиного, — відповів рудий.
— Скажіть, — заговорила Марґарита, і голос її зробився глухим, — серед них нема критика Латунського?
— Як же його може не бути? — відповів рудий. — Он він з краю в четвертій шерензі.
— Це блондин отой? — мружачись, запитала Марґарита.
— Попелястий... Бачите, він очі закотив до неба.
— На патера скидається?
— Ото-то.
Більше Марґарита нічого не запитала, приглядаючись до Латунського.
— А ви, я бачу, — посміхаючись, заговорив рудий, — ненавидите цього Латунського.
— Я ще декого ненавиджу, — крізь зуби відповіла Марґарита, — але про це нецікаво говорити.
Процесія в цей час рушила далі, за пішими потягнулися переважно порожні автомобілі.
— Так, звісно, що тут цікавого, Марґарито Миколаївно!
Марґарита вразилася:
— Ви мене знаєте?
Замість відповіді рудий скинув котелок і широким рухом відвів його вбік.
"Ну й розбишацька пика!" — подумала Марґарита, приглядаючись до свого вуличного співбесідника.
— А я вас не знаю, — сухо сказала Марґарита.
— Звідки ж вам мене знати! А я, щоб ви знали, посланий до вас у справі.
Марґарита зблідла і сахнулася.
— З цього безпосередньо і треба було починати, — заговорила вона, — а не молоти чортзна-що про відрізану голову! Ви хочете заарештувати мене?
— Поцілила пальцем у небо, — вигукнув рудий, — що це таке: раз заговорив, так уже неодмінно маю арештовувати! Просто справа є до вас.
— Нічого не втямлю, яка справа? Рудий розглянувся і сказав таємничо:
— Мене прислано, щоб вас сьогодні ввечері запросити в гості.
— Що ви верзете, які гості?
— До одного дуже значного іноземця, — з притиском сказав рудий, прискаливши око.
Марґарита дуже розгнівалася.
— Нова порода об’явилася: вуличний звідник! — підводячись, щоб іти геть, сказала вона.
— Красно дякую за такі доручення! — образившись, вигукнув рудий і буркнув у спину Марґариті, яка відходила: — Дурепа!
— Мерзотник! — відказала та, обертаючись, і тієї ж миті почула за собою голос руданя:
— Пітьма, що надійшла від Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які єднали храм зі страшною Антонієвою вежею... Пропав Єршалаїм, великий город, наче й не було його на світі... Так пропадіть же ви пропадом з вашим обгорілим зшитком і сушеною трояндою! Сидіть тут на лаві сама і благайте його, щоб відпустив вас на волю, дав дихати повітрям, пішов би з пам’яті!
Побілівши обличчям, Марґарита вернулася до лави. Рудий зирив на неї, прискалившись.
— Я нічого не збагну, — тихо заговорила Марґарита Миколаївна, — про аркушики ще можна дізнатися... промкнутися, піддивитися... Наташу підкуплено, так? Але як ви могли дізнатися про мої думки? — Вона страдницьки скривилась і додала: — Скажіть мені, хто ви такий? З якої ви установи?
— Ото нудота... — буркнув рудий і заговорив голосніше: — Даруйте, адже я сказав вам, що ні з якої я не установи! Сядьте, будь ласка.
Марґарита беззастережно підкорилася, але все-таки, сідаючи, запитала ще раз:
— Хто ви такий?
— Гаразд, зовуть мене Азазелло, але це однаково вам нічого не з’ясує.
— А ви мені не скажете, звідки ви дізналися про аркуші та про мої думки?
— Не скажу, — сухо відповів Азазелло.
— Але ви хоч що-небудь знаєте про нього? — благально шепнула Марґарита.
— Ну, скажімо, знаю.
— Благаю: скажіть мені лишень одне, він живий? Не мучте.
— Ну, живий, живий, — неохоче відгукнувся Азазелло.
— Боже!..
— Прошу, без емоцій і вигуків, — насупившись, сказав Азазелло.
— Вибачте, вибачте, — мимрила покірна тепер Марґарита, — я, певно, розсердилася на вас. Але, погодьтесь, коли серед вулиці запрошують жінку кудись у гості... У мене немає жодних упереджень, я запевняю вас, — Марґарита невесело усміхнулась, — але я ніколи не бачу ніяких чужоземців, спілкуватися з ними я не маю жодної охоти... а крім того, мій чоловік... Моя драма полягає в тому, що я живу з тим, кого не люблю, але псувати йому життя вважаю негідною справою. Я від нього нічого не бачила, окрім добра...
Азазелло з видимою нудьгою вислухав цю безладну мову і проказав суворо: