Коров’єв промовисто всміхнувся, нахиляючись станом, і знову похолоділо серце Марґаритине.
— Досить балаканини! — гукнув Коров’єв. — Геть балачки: ви не відмовитеся перебрати на себе цей обов’язок?
— Не відмовлюся! — твердо відповіла Марґарита.
— Баста! — сказав Коров’єв і, піднявши лампадку, додав: — Прошу за мною.
Вони пішли поміж колонами і нарешті дістались якоїсь іншої зали, в котрій чомусь дуже пахло лимонами, де чулося якесь шарудіння і де щось черкнуло Марґариту по голові. Вона стенулася.
— Не лякайтесь, — солодко заспокоїв Коров’єв, беручи Марґарйту під руку. — Це бальні вигадки Бегемота, нічого більше. І взагалі я насмію порадити вам, Марґарито Миколаївно, ніколи і нічого не боятися. Це нерозумно. Бал буде бучний, не приховуватиму від вас цього. Ми побачимо осіб, засяг влади яких свого часу був надзвичайно великий. Але, бігме, як здумаєш про те, наскільки мікроскопічно малі їхні можливості порівняно з можливостями того, в чиєму почті я маю честь перебувати, робиться смішно і навіть, я б сказав, сумно. До того ж і самі ви — королівської крові.
— Чому це королівської крові? — налякано шепнула Марґарита, горнучись до Коров’єва.
— О королево, — грайливо заторохтів Коров’єв, — питання крові — найскладніші питання у світі! І якби розговорити декотрих прабабусь, а особливо тих із них, що мали репутацію скромниць, предивні таємниці розкрилися б, шановна Марґарито Миколаївно. Я анітрохи не схиблю, якщо, кажучи про це, нагадаю примхи тасованої колоди карт. Є речі, в яких цілковито неспроможні ані бар’єри між станами, ані кордони між державами. Дам наздогад: одна з французьких королев, що жила в шістнадцятому сторіччі, напевно, страшенно вразилася б, якби хтось сказав їй, що її премилу прапрапраправнучку я через багато-багато літ вестиму під руку в Москві бальними залами. Але ми прийшли!
Тут Коров’єв задув свою лампаду, і вона зникла в нього з рук, а Марґарита побачила перед собою на долівці смужку світла під якимись темними дверима. У ці двері Коров’єв тихо стукнув. Умить Марґарита розхвилювалася так, що в неї зацокотіли зуби, а спину обсипало морозом. Двері розчинилися. Кімната була дуже невелика. Марґарита побачила широке дубове ліжко з пожмаканими брудними простирадлами і подушкою. Перед ліжком стояв дубовий на різьблених ніжках стіл, на якому містився канделябр із гніздами у вигляді пташиних лап із кігтями. В цих семи золотих лапах горіли товсті воскові свічі. Крім того, на столику була велика шахівниця з фігурками, надзвичайно мистецьки виробленими. На невеличкому витертому килимку стояв низенький ослінчик. Був ще один стіл з якоюсь золотою чашею та з іншим канделябром, гілки якого були вироблені у вигляді змій. У кімнаті тхнуло сіркою та смолою, тіні від світочів перехрещувалися на долівці.
Серед присутніх Марґарита відразу впізнала Азазелло, який тепер уже був зодягнутий у фрак і стояв коло спинки ліжка. Причепурений Азазелло вже не нагадував того розбійника, у вигляді якого з’являвся Марґариті в Александрівському саду, і вклонився він їй вельми галантно.
Гола відьма, ота Ґелла, котра так збентежила статечного буфетника Вар’єте, і, гай-гай, та сама, яку, на велике щастя, відстрашив півень у ніч голосного сеансу, сиділа на килимку на підлозі коло ліжка, мішаючи в каструлі щось, від чого бухкали сірчані випари.
Окрім цих, був ще в кімнаті величезний чорний котяра, який сидів на високому табуреті перед шаховим столиком і тримав у правій лапі шахового коня.
Ґелла підвелася і уклонилася Марґариті. Те саме зробив і кіт, зіскочивши з табурета. Шаркаючи правою задньою лапою, він упустив коня і поліз за ним під ліжко.
Усе це Марґарита, завмираючи від страху, ледве роздивилася в оманливих тінях свічок. Погляд її притягувало ліжко, на якому сидів той, кого ще зовсім недавно бідолашний Іван на Патріарших переконував у тому, що диявола не існує. Цей неіснуючий якраз і сидів на ліжкові.
Два ока увігналися Марґариті в обличчя. Праве із золотою іскрою на дні, просвердлювало будь-кого до дна душі, і ліве — порожнє й чорне, ніби вузьке вушко голки, ніби вихід у бездонну криницю всілякої пітьми і тіней. Воландове обличчя було скошене набік, правий кутик рота відтягнуто донизу, на великому лисому лобі було прорізано глибокі паралельні гострим бровам зморшки. Шкіру Воландового обличчя ніби навічно спалила смага.
Воланд широко розлігся на ліжку, був він у самій нічній довгій сорочці, брудній і залатаній на лівому плечі. Одну голу ногу він підібгав під себе, другу витягнув на ослінчик. Коліно цієї темної ноги Ґелла натирала якоюсь димлящою мастю.
Ще розгледіла Марґарита на розкритих безволосих грудях Воланда мистецьки з чорного каменя вирізаного жука на золотому ланцюжку і з якимись письменами на спинці. Коло Воланда на ліжку, на важкому постаменті, стояв дивовижний, наче живий і освітлений з одного боку сонцем глобус,
Кілька секунд тривала мовчанка. "Він вивчає мене", — подумала Марґарита, зусиллям волі силкуючись утримати дрож у ногах.
Нарешті Воланд заговорив, посміхнувшись, від чого його іскристе око наче спалахнуло:
— Вітаю вас, королево, і прошу дарувати мені оцей домашній убір.
Голос Воланда був настільки низький, що на декотрих складах його відтягувало на хрип.
Воланд узяв з постелі довгу шпагу, нахилився, поворушив нею під ліжком і сказав:
— Вилізай! Партія відміняється. Прибула гостя.
— Ні в якому разі, — тривожно писнув по-суфлерсько-му над вухом Марґарита Коров’єв.
— Ні в якому разі... — почала Марґарита.
— Мессіре... — дихнув Коров’єв у вухо.
— Ні в якому разі, мессіре, — опанувавши себе, тихо, але ясно відповіла Марґарита і, усміхнувшись, додала: — Я благаю вас не переривати партії. Я тієї думки, що шахові журнали заплатили б добрячі гроші, аби тільки дістати змогу її надрукувати.
Азазелло неголосно і схвально крекнув, а Воланд, уважно подивившись на Марґариту, докинув наче про себе:
— Так, має рацію Коров’єв! Як примхливо тасується колода! Кров!
Він простягнув руку і поманив до себе Марґариту. Та підійшла, не чуючи долівки під босими ногами. Воланд поклав свою важку, наче кам’яну, і водночас гарячу, як вогонь, руку на плече Марґариті, смикнув її до себе і посадив на ліжко поруч із собою.