Він уже розгорнув обійми назустріч їй. Та Пола не ввійшла. Вона враз сполохано кинулась, озирнулась у коридор, однією рукою стягла кімоно на грудях, а другою підібрала довгі поли, мовби ладналась утікати. А проте чуткі Дікові вуха не дочули з коридора нічиєї ходи. Пола знов усміхнулась йому, послала рукою ще один поцілунок і зникла.
Дік просидів за столом нерухомо хвилин з десять, поки його збудив із тяжкої задуми Бонбрайт, що приніс телеграми; та й далі він ніби не чув, що каже секретар.
А Пола, видно, була щаслива. Дік відчував це з того, як вона співала, ходячи будинком, і галереєю, і подвір’ям, — він-бо давно навчився розпізнавати всі вирази її настрою. Він не виходив з кабінету, поки вдарив гонг на обід; і вона теж дорогою до їдальні не зайшла по нього, як робила часом. Після гонга він почув через подвір’я, що вона, виспівуючи, ввійшла до будинку й попрямувала до їдальні сама.
З ними обідав один випадковий гість — такий собі полковник Гарісон Стодард; полковником він звався ще зі служби в національній гвардії замолоду, а сам був багатир-комерсант, що вже покинув справи. Схибнутий на страйках та масових заворушеннях, він без угаву розводився за столом про те, щоб поширити закон про захист підприємців і на сільськогосподарських робітників. Однак Пола знайшла хвильку сказати Дікові, що вона хоче проїхатись по обіді до Вікенберга — побачитися з Мейсонами.
— Коли вернусь, не можу сказати — адже ти знаєш Мейсонів… А тебе кликати з собою не важусь, хоч була б рада, якби й ти поїхав.
Дік похитав головою.
— Якщо тобі не потрібен Сондерс, — вела вона далі,— то я…
Дік кивнув головою на знак згоди.
— Я сьогодні їздитиму з Келегеном, — відповів він, подумки вмить перепланувавши свій час, тільки-но ясно стало, що з Полою нічого не вийде. — Але я не розумію, Пол, чому ти так уподобала Сондерса. Келеген кращий шофер, і їздити з ним безпечніше…
— Може, якраз через це, — відмовила Пола, всміхнувшися, — Що безпечніш, то повільніш.
— Однаково на перегонах я поставив би за Келегена проти Сондерса, — наполягав Дік.
— А куди ти збираєшся? — спитала вона.
— Та я хочу показати полковникові Стодарду ферму з одним робітником і без коня — оті мої витребеньки з автоматичною оранкою на десятьох акрах. Там зроблено цілу купу вдосконалень, а я вже тиждень не можу поїхати туди й глянути, як їх випробовують. Усе ніколи.
А потім хочу завезти полковника в нашу колонію. Уяви собі, там на цей тиждень прибуло п’ять душ.
— А я гадала, що всі ділянки вже розібрано, — здивувалась Пола.
— Авжеж, — відповів Дік і засяяв усмішкою. — П’ятеро немовлят прибуло! І якраз у найненадійнішій родині — близнята. Ото мені квапляться!
— Багато мудрагелів тільки головами хитають над цією вашою спробою. А я утримуюсь від висновку, поки не побачу бухгалтерського балансу, — казав полковник Стодард, вельми радий, що хазяїн сам буде йому за гіда.
Дік ледве чув полковника, так насунули на нього інші думки. Пола не сказала, що приїде місіс Вейд із дітьми і навіть що вона їх запросила. Та це ще невеликий гріх, вона могла просто забути — у них частенько таке бувало, що до одного наїдуть гості, а друге дізнається про те, тільки побачивши їх.
Однак було очевидно, що місіс Вейд того дня не приїде, а то б Пола не втікала за тридцять миль, аж до Вікенберга. Так, нікуди не дінешся, вона втікала — від нього. Вона не хотіла зоставатись наодинці з ним, бо уникала його пестощів, а це могло означати тільки те, чого він боявся. Крім того, вона вбезпечувала себе й на вечір. Можна закластися, що вона не повернеться до вечері, а приїде зовсім пізно — якщо тільки не привезе з собою цілу юрму вікенбержців. Вона повернеться в такий пізній час, коли він звичайно вже в ліжку. Ну що ж, він догодить їй і цим, похмуро вирішив Дік, відповідаючи полковникові Стодарду:
— На папері все розраховано чудово, навіть з певним запасом на сюрпризи людської природи. Отут, визнаю, й таїться головний ризик і небезпека: в людській природі. Але єдиний спосіб перевірити — це спробувати, отож я так і роблю.
— Дік не вперше ризикує,— озвалась Пола.
— Але ж це п’ять тисяч акрів землі, і всі капіталовкладення в двісті п’ятдесят ферм, і платня грішми 110 тисячі доларів на рік! — заперечив полковник Стодард. — Кілька таких невдач — якщо, звісно, це скінчиться невдачею, — випомпують до дна ваш Урожайний.
— А Врожайному якраз цього й треба, — з усмішкою відповів Дік.
Полковник закліпав очима.
— Так-так, — запевнив Дік. — Копальпі треба буде випомповувати, їх затоплено через оту колотнечу в Мексіці.
Другого дня, коли мав вернутися Грейм, Дік перед одинадцятою годиною поїхав прогулятись верхи, не бажаючи, щоб Пола, як напередодні, привітала його з порога. Вернувшися з проїздки, він зустрів у коридорі А-Га з цілим оберемком щойно зрізаного бузку. Служник видимо йшов до вежі, але Дік задля певності спитав:
— Куди це ти несеш, А-Га?
— До кімнати містера Грейма — він сьогодні приїде.
"Хто ж це надумав? — замислився Дік, — Сам А-Га?
Чи А-Гей? Чи Пола?" Він пригадав, що Грейм не раз захоплювався їхнім бузком.
Він не пішов, як збирався, до бібліотеки, а вийшов надвір, у квітник під вежею. Вікна Греймової кімнати були порозчиняні, і з них чувся тихенький, щасливий Полин снів. Дік закусив губу і поплентав далі.
Чимало різних людей, чоловіків і жінок, цікавих і навіть визначних, оселяли вони в тій кімнаті, але ні для кого Пола ще не прибирала її квітами сама, міркував він. Звичайно це робив А-Гей, великий мастак щодо квітів, або ж доручав своїм підлеглим, яких вишколив для цього діла.
Поміж телеграм, що приніс йому Бонбрайт, була одна від Грейма, і Дік перечитав її двічі, хоча в ній не було нічого надзвичайного: Івен тільки сповіщав, що забариться.
Супроти звички, Дік не став чекати другого удару гонга перед обідом, а схопився після першого удару — йому захотілось підігріти себе А-Геєвим коктейлем, інакше йому бракувало відваги зустрітися з Полою після тієї пригоди з бузком. Однак вона його випередила. Дік застав її в ідальні, і вона вже ставила на тацю порожній келих. А вона ж пила дуже рідко й ніколи не пила на самоті.