Наш знаменитий комбінатор узявся розмістити гостей за столом з усією серйозністю ділової людини і виявив при цьому не менше винахідливості, ніж при всіх інших його комбінаціях. Він посадив усіх так майстерно, щоб кожна леді мала обабіч себе кавалерів, тобто по два кавалери на одну леді. Наприклад, ломжинська канториха мала з одного боку агента друкарських машинок із слізливими очима, а з другого боку — м'ясника, що тхне яловичиною... Одна актриса з великим шиньйоном мала по праву руку рабина з підгорненими пейсами, а ліворуч — кравця з Боуері, штучні зуби якого раз у раз клацали, коли він їв. І так далі.
Не можна сказати, що леді були дуже задоволені своїми сусідами. Бо про що, наприклад, мала розмовляти канториха з агентом або з м'ясником? Чи які інтереси зв'язували актрису з рабином або з кравцем? Зате Ген-рієтті припало мати з одного боку Рафалеска, а з другого боку брата Ізака — і в цьому полягав головний задум Ні-сона Швальба: він хотів, щоб парочка, Генрієтта й Рафа-леско, сиділи сьогодні поруч. Це потрібно було до справи, як ми зараз побачимо...
Зовсім скривджений і незадоволений залишився тільки джентльмен з червоним обличчям і гострим носом, що закохався в примадонну. Наче на злість, йому довелося слугувати мадам Черняк, чи Брайночці Козак, яка упрівала, мов локомобіль, і тхнула милом-пачулі та іншими гострими запахами.
Нехай з димом розвіється все те, що цей кавалер бажав їй у думках, хоч поводився він з нею дуже чемно, як справжній джентльмен: підсував їй тарілку, подавав хліб, наливав воду в склянку, допитувався, яке вино вона любить. Брайночка Козак справді була того вечора задоволена всіма сторонами... Але не будемо говорити тепер про Брайночку Козак. Повернімося краще до її кавалера, до голеного джентльмена.
Бог, який не кидає напризволяще жодне своє створіння, допоміг нарешті і йому. За столом не вистачило всім місця, і тамада Нісон Швальб дав команду, щоб гості щільніше зсунулися. Внаслідок цього наш джентльмен опинився саме навпроти примадонни. Йому посвітлішало в очах: він мав можливість орудувати ногами під столом, скільки його серцю заманеться. Правда, треба було деякого часу, поки він влучив туди, куди поціляв. Він разів зо два натрапляв на ноги Рафалеска або на ведмежі кінцівки Ізака Швальба. Тільки згодом, побачивши усмішку на обличчі примадонни, він зрозумів, що все "ол райт".
Проте він лютував на того "зеленого" парубка Рафалеска, що сидів так близько біля цієї красуні. І, як на злість, примадонна раз у раз нахилялася до вуха цього парубка, про щось інтимно розмовляла й сміялася, закидаючи назад голову та показуючи два ряди чудових перлинних зубів. Джентльмен, який перед рибою й після риби трохи хильнув, став казитись. Певно, зовсім забувши, що він одружений, джентльмен кидав на Рафалеска такі сердиті погляди, що Генріетта ще дужче сміялась і, здавалось, ось-ось лусне від реготу. "Чого вона сміється, хотів би я знати? І хто цей парубок, з яким вона шушу-кається? Б'юсь у заклад, що цей "зелений" — тютя з по-лив'янрім носом, придуркувате щеня..."
Так думав ревнючий джентльмен, сушачи собі мозок над цією загадкою. Але не проминуло багато часу, і загадка була розкрита після першого спічу.
— Леді й джентльмени! — виступив перед присутніми тамада цього вечора Нісон Швальб.— Доводжу до відома дам і панів, що перший спіч виголосить наш друг містер Кламер. Прошу нашого шановного господаря і його місіс, шановну господиню, наповнити келихи шановних гостей. Містер Кламер, маєте слово!..
Розділ 55
МІСТЕР КЛАМЕР ВИГОЛОШУЄ СПІН
Одержавши слово, містер Кламер підвівся, прокашлявся, поправив смокінг, сорочку й галстук, розчесав широку бороду, витер шовковою хусткою сухий лоб, сперся великими пальцями обох рук на стіл, охопив усе товариство одним поглядом, закусив губу і після довгої паузи почав свій спіч.
Наш друг містер Кламер з давніх-давен вважав себе за "спікера", тобто за доброго промовця. Але за короткий час перебування в Америці він так наслухався гарних лекцій, промов і спічів, що чекав тільки нагоди показати американцям, як треба промовляти. І — ніде правди діти — доведеться визнати, що містер Кламер був таки чудовий промовець. Тобто суть його промови не так була багата на зміст, як на барвисті слова. І не так визначались ті слова, як вимова й оте, що зветься манерою. А голос? Містер Кламер, розумієте, знав, коли треба, щоб голос гримів, а коли, навпаки, щоб опускався на найнижчу октаву і ледве-ледве бринів. А поводження під час промови? А руки? У промовця — треба вам знати — руки відіграють дуже важливу роль, не менш важливу, ніж язик. Треба знати, коли, якою рукою й куди робити порух. Коли слід руки підняти, а коли опустити, коли їх скласти на грудях, а коли широко розняти. Коли тр,еба їх закласти за жилет, а коли засунути в кишені штанів. А часом слід після гримкого вигуку відступити на два кроки назад, заклавши руки за спину, схилити голову трохи вбік і витримати при цьому довгу паузу. Ці паузи, засовування рук у кишені й усі інші ораторські викрутаси наш містер Кламер перейняв у американських спікерів, перейняв з усіма подробицями.
Шкода, що ми не можемо навести тут усю промову містера Кламера, бо вона була надто довга, надто нашпигована пишномовною риторикою й патетичними словами, надто рясніла порожніми, хоч дзвінкими фразами, цитатами й афоризмами вчених, хоч ті ніколи їх не висловлювали, та англійськими приказками, що хоч були дуже гострі й добре приперчені, але не мали ні найменшого відношення до справи.
Ми можемо переказати тільки зміст цього спічу по можливості якнайстисліше:
— Людське життя,— так приблизно почав свій спіч містер Кламер,— можна, власне, поділити, як пори року, на чотири епохи: весну, літо, осінь і зиму. Весна, мої леді й джентльмени, це найкраща, найлюбіша, або, як каже пророк Мойсей, найпоетичніша пора року. Весна — це час, коли все розцвітає, росте, оживає, коли соловей почуває себе, як каже Гейне, "ол райт", коли юне серце юної людини починає битися від почуттів кохання. 01
Кохання! — сказав Вольтер. Хто з нас не пив з келиха п'янкого трунку, що зветься коханням? Хто з нас, сказав Толстой, не був молодий, повний сил і після довгого шукання не знайшов тієї, що мала стати єдиною супутницею на його життєвому шляху? Що може бути кращим, вищим і святішим від того почуття, яке наш безсмертний Шекспір увінчав ім'ям "симпатія"? Великі вчені Старого світу, як, наприклад, Кант, Сократ, Діоген, Мефістофель, вважали, та й наші талмудисти казали, що на трьох стовпах тримається світ: на коханні, ще раз на коханні й знову на коханні! Без грошей, каже Ібсен, людина може бути "ол райт", але без кохання наше життя порожнє, сумне й жалюгідне, наче човян без керма, або, як кажуть англійці, як тіло без душі...