Шолом-Меїр Муравчик не задовольнився самими тільки словами. У нього правило: якщо він комусь відданий, то всім тілом, душею і всім єством до судної дошки. Він не міг споглядати, як стара Сура-Бруха щоразу носить оберемки дров або великі кошики сміття: "Дайте мені, я вам покажу, як носять дрова, щоб усім здавалося, нібито це не дрова, а пір'я". Або: "Не так беруть кошик із сміттям. Кошик із сміттям треба брати так".
Не міг він так само зносити, що Златка дні й ночі мучиться з немовлям. Правда, сам він ніколи ще немовлят не мав, дай боже й надалі, зате в нього є сестра, хоч і велика злидарка, але страшенно плодюча! Вона додержується "дводітної системи" і щоразу родить близнят. Тим-то він такий досвідчений у цих справах. Він навіть знає, що робити, щоб дитина перестала кричати.
І, не довго вагаючись, вихопив із Златчиних рук дитину, яка в цю хвилину якраз зайшлася плачем, та почав обома руками підкидати вправо і вліво, вгору і вниз. Немовля таки перестало плакати, зате в Златки серце мало не вискочило з грудей.
Своєму рідному братові Златка зроду навіть сотої частини не розповіла з того, що розповіла цьому Мурав-чикові. Йому вона звірилася тим, чим не звірялася навіть перед рідною матір'ю.
Це було вранці, коли Сура-Бруха пішла на базар закупити на обід, а Златка залишилася з Муравчиком сама — того ранку Златка була дуже схвильована.
— Я маю до вас прохання,— сказала вона йому ослаблим голосом і зразу ж пошкодувала. Але почала говорити — пропало.
— Яке прохання, кицю? Хоч у вогонь і в воду.
Тремтячими руками Златка витягла з пазухи загорнуту в жовту хустку річ. Цю річ брат передав їй за годину перед смертю, наказавши вже урочистими словами, щоб вона берегла це як зіницю ока, щоб жодна душа не знала, навіть мати... При цьому Гольцман закашлявся, почав конати і більше вже не міг нічого говорити...
Віддавши річ новому другові, Златка відчула, що в неї наче камінь з серця звалився. Вона сказала йому:
— Передаю вам цей вузлик — наше єдине майно. Я доручаю вам найцінніше. Візьміть його й робіть з ним усе, що хочете, а тільки привезіть мене до "нього", як ви сказали...
Більше нічого не могла сказати бідна Златка. Ціла буря знялася в її серці, і сльози душили її. Шолом-Меїр Муравчик був дуже зворушений, навіть не заглянув у той вузлик і, як фокусник, опустив його в кишеню. До речі, прийшла стара, і він нічого не встиг сказати, тільки, потиснувши Златці руку, промовив:
— Будьте певні, любонько, хай моє ім'я не буде Муравчик.
Не пізніше як наступного дня Муравчик прийшов поголений і вбраний з голови до ніг у все нове, наче наречений перед весіллям, і сказав бадьоро:
— Отож послухайте, справа така. Мої діла, хвалити бога, далеко кращі, ніж я сподівався. Все гаразд, куди не глянь. От тільки єдине те, що мене викликають до Нью-Йорка. Якщо хочете забути про всі злигодні й мати , втіху Ца старості літ, не баріться довго, не відкладайте справи на безрік, беріть, як то кажуть, речі на плечі, тобто дочку з немовлям і... правою ногою кроком руш! Я заскочу по квитки, тобто куплю шифскарти, а про гроші ви мені нічого не кажіть. Коли господь вам допоможе, ми розрахуємось...
Сура-Бруха перезирнулася з дочкою. Вона не розуміла, що це за напасть? Здається, такий собі блазень, а скільки бере на себе! І, очевидно, від великого зворушення, в неї скотилися по старому зморщеному пергаментному обличчі дві круглі, завбільшки з горошини, сльозинки. Вона тільки зібралася подякувати другові її сина, благословити його й побажати йому щастя, як він того чесно заслужив, але той замахав обома руками, заткнув вуха й вибіг, не хотів навіть слухати.
— Гаразд! Гаразд! Бувайте здорові. Я побіжу по квитки, а ви лаштуйтеся в дорогу. Завтра виїдемо. На все добре.
— Як тобі подобається? Янгол, а не людина! — сказала мати дочці, опустила руки і стала посеред хати ані руш.
— Янгол, а не людина,— погодилася з нею дочка, і обидві почали пакуватися, лаштуватись у дальню дорогу.
1
Фатер —батько (нім.).
2
листів Шолом-Меїра Муравчика з Лондона до його друга Альберта Щупака в Одесу ми пам'ятаємо, що він збирався провідати свого колишнього колегу — директора Гольцмана.
Розділ 67
ВЕЛИКИЙ ПРОВАЛ РАФАЛЕСКА
Ми залишили нашого юного героя Рафалеска в антракті між другою й третьою діями з примадонною Ген-рієттою Швальб, коли та, сміючись, вдерлася до нього у вбиральню саме в ту хвилину, коли він щойно довідався від перукаря, що в театрі на його виставі присутня Роза Співак.
— Кумедія з нашими аристократичними колегами. Кумедія, водевіль, ха-ха-ха-ха! Знаєш? Вони втекли. Ха-ха-ха!
Рафалеско, який оце збирався вибігти з убиральні, сам не знаючи куди, зустрівшись з Генрієттою, повернувся назад і безтямно спитав у неї: "Хто втік?" На це Генрієтта розв'язно мазнула його рукою по носі.
— Жовтороте пташенятко! Ти навіть не знаєш, які високі гості були в нас сьогодні? Гриша Стельмах і Роза Співак... У ложі номер три сиділи вони, поруч з директорською ложею. Ми з нею познайомились... їй сподобались мої браслети. Я сказала їй, що то твій подарунок. Вона розпитувала, звідки ти родом...
— Що ж ти їй сказала?
— Що я могла їй сказати, я сказала, що ти з Бухареста, ха-ха! Румунська королева, ха-ха-ха! Можна луснути від реготу. Але це все ніщо проти того, як вони втікали з театру. Той, хто не бачив, як вони втікали, ніколи нічого цікавого не бачив на світі, ха-ха-ха!
Рафалеско почав витирати холодний піт, що проступив на його чолі, і спокійно, наскільки це було в його силах, спитав:
— Чого ж вони, власне кажучи, мусили втікати?
— Очевидно, їм у нас не сподобалось, ха-ха-ха! Аристократи! Жартуєш! Я стежила весь час, коли ти грав: ця парочка сиділа й сміялася, ха-ха-ха!..
У безталанному романі нашого героя і примадонни Швальб були всякі моменти. Траплялися часи, коли він ненавидів її за дурний розум, не міг дивитися на неї. Були, проте, й такі часи, коли він прощав їй недоумство, зносив усі її примхи й товаришував з нею... У цю хвилину, яку' ми тепер описуємо, вона була йому така осоружна, що він не тільки ненавидів її — він ладен був кинутись на неї, взяти обома руками за горлянку й задушити її або заткнути їй в рота носову хустку й задавити, як у Шекспіра Отелло задавив Дездемону,— так кипіла в ньому кров. Немовби десять молотів били йому в скроні і дивні кольорові кола кружляли перед очима. Йому свербіло в носі, він тихенько скреготав зубами. Звір, дикий розлютований звір прокинувся в ньому. Треба було мати залізну волю, справді бути героєм, щоб перенести те, що наш герой Рафалеско пережив у ці кілька безмежно тяжких хвилин.