Ці слова він виголосив перед панами англійською мовою. А канторисі наказав простою єврейською мовою:
— Тітонько! Розстебніться, будь ласка, і витягніть з-за пазухи готівку!..
Лише тоді, коли вже всі твердо стояли на суходолі, на американському грунті, ломжинський кантор зрозумів, в якій він був небезпеці і з якої біди його витягли. Він обняв свого оборонця і визволителя, наскільки було можливо обняти такого гомилу, як Нісон Швальб, почав його цілувати, притискувати до серця й з слізьми на очах дякувати:
— Серденько! Рідний мій батечку! Ви ж такий розумник! Цар Соломон! Янгол з неба! Ви... не знаю, що сказати! — І він знову хотів його розцілувати.
— Годі вже! Годі! — виривався Нісон Швальб з канто-рових рук.— Що хоче від мене цей причепа? Далебі, цей чоловік мене задушить на американському грунті, щоб я так мав чуже добро!
Розділ 25
БЛАГОСЛОВЕННА КРАЇНА
У зворушливий момент, коли ломжинський кантор почав обіймати й цілувати свого оборонця та визволителя, а той пручався обома руками, Нісон Швальб побачив якесь створіння, схоже на жінку, в червоній ротонді з широким, наче місяць, обличчям, з масною усмішкою й повним ротом білих зубів.
Створіння — побачив він — спершу накинулось на його сестру Генрієтту, потім лунко розцілувалося з його братом Ізаком, а тоді напустилося на Рафалеска, охопило його дебелими руками й почало цілувати та обіймати, як сестра, як мати, як рідна мати.
— Хто це страховище? — звернувся Нісон Швальб із запитанням спершу до кантора, а тоді до канторихи. Але кантор і канториха теж опинилися в руках купки людей, ломжинських євреїв з їхніми жінками. Ті накинулися спочатку на кантора, потім на канториху, потім на їхніх діточок, цілували, обіймали їх і міцно-міцно притискали до грудей.
Серед цих євреїв були такі, що давно вже американізувалися, але й траплялися ще зовсім "зелені", які не втратили нічого в своєму колишньому вигляді, навіть не зняли з шиї червоних хусток.
Жінки теж були різні: справжні американки й напів-американки, що вже звуться місіс і леді, мають крислаті капелюшки на головах і золоті зуби в роті; були й такі, що досі ніяк не можуть розлучитись з перуками, які звичайно носять у Ломжі справжні Єнти й Мірлі...
Всі ці типи, як "зелені", так і американізовані, як місіс, так і Єнти та Мірлі,— всі страшенно раділи своїм землянам — ломжинському канторові та його родині. І всі галасували, репетували, верещали, розмахували руками — неначебто це було не в Нью-Йорку, а на єврейській вулиці в Ломжі.
Ломжинці, чоловіки й жінки, напали на своїх земляків — кантора з його музичною сімейкою,— вчинили їм погром, тягли кожний до себе, цей на сніданок, той на обід чи на вечерю: "Ради бога, до мене!" "Ні, до мене! Слухати нічого не хочу!"
Ломжинський кантор з його сімейкою стояли зачаровані. Наче уві сні все це відбувалося. Бо відколи вони виїхали з Ломжі, відколи білукали по світах і животіли в лондонському Уайтчепелі, вони ніде ще не мали такого вітання, не бачили такої гостинності, такої теплої зустрічі, як тут, на американському грунті, навіть не могли собі уявити чогось подібного. Ба навіть у самій Ломжі вони ніколи ні в кого не були такими дорогими гістьми, як тут, у цьому щасливому вільному світі, в золотій країні Колумба. Навпаки, там, дома, серед рідних, серед євреїв, вони муляли очі кожному. І в дорозі їм часто натякали, що вони надто велика родина. Навіть містер Кламер, який був нібито близькою людиною — компаньйоном, можна сказати,— теж кілька разів дорікнув їм на пароплаві — хоч, правда, з солодкою усмішкою,— навіщо вони взяли з собою з дому увесь "скарб", не залишивши на пам'ять кількох дітей у Ломжі?.. А тут — ось маєте —вони раптом стали такими високими, такими жаданими гістьми, що їх мало не рвуть з рук, б'ються за них! Благословенна будь ця країна! Благословенний світ!
Кантор і канториха перезираються з слізьми на очах, а їхні музичні діти агж танцюють з радощів. Вони все ще не знають, кому раніше відповідати. Дасть бог, вони побувають скрізь. А що ж? Які тут можуть бути сумніви! Вони, дасть бог, відвідають кожного. До цього прийдуть на сніданок, до другого на обід, до третього на вечерю. Адже одна людина не може розірватися. Це правда, але ж така родина, нівроку, ха-ха... Нічого, бог дасть, усе буде гаразд! Усе буде гаразд!
Нісон Швальб стояв осторонь, спостерігаючи цю сцену, і радів від усього серця. Хто ще так, як він, знав, яка бідна й самотня була ця сім'я в Лондоні! А тут раптом виявилося стільки друзів, стільки приятелів! А що ж? Хіба він не знав раніше, що так буде? Знав, "щоб я так мав чуже добро!" На то ж це Америка. Благословенна країна! Шкода тільки, що він не має часу підійти до цих гостинних людей, подякувати їм за ломжинського кантора й за одним заходом ближче познайомитися та завести розмову про Америку, країну Янкі Дудл Колумба... Шкода! Голова Нісона ІПвальба в цю хвилину була заклопотана казна-чим, якоюсь причепою у червоній ротонді, що спершу накинулась на його сестру, потім на його брата, а тепер на Рафа-леска,— і цілує його, цілує, цілує, спершу в одну щоку, потім у другу, а тоді в губи. І знову в одну щоку, у другу, а тоді в губи. Нема кінця-краю!
Ні. Нісон Швальб цього не міг більше терпіти. Він підійшов до червоної ротонди, відірвав її від Рафалеска:
— Хто така це страховище?
Виявилося, що Рафалеско сам був щасливий, коли його врятували від цієї напасті. Він поправив скуйовджене волосся, зім'ятий капелюшок і познайомив їх одне з одним:
— Мій друг Швальб... моя давня знайома Врай... мадам Черняк.
Мало-мало не прохопилося в Рафалеска її справжнє ім'я: "Брайночка Козак".
То була вона.
Розділ 26
ПІД ЗВУКИ СУРМ І ФАНФАР *
Час, який обрала наша мандрівна артистично-музична комуна "Кламер, Швальб і К°", щоб прибути до Америки, був найкращий, найзручніший. Це, можна сказати, були справжні жнива в єврейському кварталі гомінкого, сум'ятного, сповненого гуркоту, метушні й ділової лихоманки Нью-Йорка.
Була осінь, коли єврейське життя в Сполучених Штатах Америки жвавішає після довгих сонливих тижнів літніх вакацій; коли пульс великого міста починає битися швидше, ніж завжди; коли видавці єврейських газет не знають, як упоратися з кричущими анонсами й величезними рекламами. Це здебільшого анонси, що кличуть вас до синагоги, нагадують про канторів синагоги, молитовне приладдя, новорічні поздоровні листівки і тому подібні святі речі, які так чи так стосуються бога. Одне слово, це було напередодні осінніх свят *, пора, яку можна визначити словами: під звуки сурм і фанфар. Як і в старому світі, тут, по цей бік океану, в новому світі, ці дні — перехідний період від старого єврейського року до нового, від літа до зими, період ліквідування всього, що є старе, віджиле, зужитковане. Період підчищення всього, що стерлося й зблякло. Період зміни служниць і службовців... перелицьовування вбрання, наймання вчителів до хедерів, переселення з однієї квартири до іншої. Одне слово, світ скрізь однаковий.