— Також велика честь і велика жертва для мене, о, велика! — з якимось нервовим притиском сказала Целя.— А тепер скажіть, чого ви жадаєте від мене за ту честь і за ту жертву?
— Дивно ви, пані, висловлюєтеся,— сказав доктор.— Ані за ту честь, ані за ту жертву, ані за свою любов я не жадаю і не можу жадати від вас нічого. Я можу тільки бажати...
— Ну, так чого ж бажаєте?
— Щоб... щоб... ви хоч трошки полюбили мене.
— І пощо вам моєї любові?
— Ах, пані! Як ви можете так питатися? Ваша любов була би для мене найбільшим скарбом, новим життям, була би...
— Пане доктор! — строго перебила його Целя.— Не вдавайте з себе поета! Се вам дуже не до лиця. Кілько разів ви говорили про себе, що ви чоловік практичний. То говоріть же по-свойому, практично.
Доктор видивився на Целю, яка стояла перед ним усе ще бліда, з затисненими устами і з виразом якогось сконцентрованого напруження і рішучості. Він окинув її бистро питаючим зором, у котрім на момент мигнуло щось як злобна насмішка і певність побіди, і сказав:
— Ну, пані, трохи ви мене розчаровуєте. Я не думав, що в таких річах ви такі практичні.
— А що ж ви думали? — відмовила Целя.— Що зловите мене на самі слова, котрим я маю причину не вірити?
— Маєте причину? — здивувався доктор.— Прошу, яка се причина?
— Се вже моя річ! — відповіла Целя.— Як прийде на мене черга говорити, то я скажу її, не бійтеся. А тепер говоріть ви, Тілько остерігаю вас, говоріть щиро!
— Хіба ж я досі не говорив щиро? — з міною ображеної невинності сказав доктор. . .
—До річі, пане доктор, до річі! Чого вам треба від мене?
Доктор поблід на се питання. Хвилю вагувався.
— Що ж, пані,— сказав він,— се було би моїм найгарячішим бажанням, найвищим ідеалом, але тут заходять деякі перешкоди, котрі треба би вперед усунути. Не думайте, що такою перешкодою я вважаю вашу бідність. Про се мені байдуже! Правда, на початок практики, на устроєння здалось би дещо фондів, ну, але в тім уже моя голова, не вам сим журитися. Важнішою перешкодою єсть...
Доктор на хвилю зацукався.
— Що таке? — спитала Целя.
— Ваша поштова служба, ось що! — сказав доктор і відітхнув, мовби звалив якийсь важкий камінь із грудей.
Целя гляділа на нього з німим зачудуванням.
— Так, пані! — свобідніше вже і навіть з якимось жаром говорив доктор.— Ані мій батько, ані я не пристанемо на те, щоб моя наречена з поштового бюра йшла під вінець. Жінка — се для мене таке святе, ніжне, недосягле, що я навіть у думці не можу без обурення бачити її там, на публічній виставі, на тім ринку, де безстидність і брутальна сила штовхаються в боротьбі за шматок хліба. Представляти собі вас, пані, серед тої юрби — се для мене таке болюще, таке понижаюче!..
Целя стояла бліда, холодна, непорушна. Тільки її груди хвилювали раптовно і швидко, свідчачи про глибоке внутрішнє зворушення.
— То що ж маю зробити? — спитала вона ледве чутно.
— Покинути пошту якнайшвидше, хоч завтра!
— І куди ж відтак подітися? Адже ж тут... у вас... на вашій ласці бути не можу, не будучи ще вашою.
— Ну, на ласці! Яких ви слів уживаєте? Для того,
кого люблю, всяка ласка, всяка жертва єсть тілько обов’язком. Правда, тут вам бути ніяково, але на се єсть рада. У мене є стара тітка в Станіславі, відвезу вас до неї, побудете там, поки тут усе буде готове до шлюбу. Ну, що, згода?
І доктор з усміхом знов простер рамена, щоб узяти її в свої обійми.
— Ще ні,— холодно сказала Целя.— Тепер моя черга сказати слово. Не буду говорити довго. Прошу вас, пане доктор, прочитайте мені наголос отсей лист і поясніть його зміст!
І вона подала йому письмо, яке перед тим дала їй Осипова.
Доктор зірвався з крісла мов опечений, кинувши оком на грубі каракулі та курячі лапи, якими надряпане було його ім’я на коверті.
— Відки ви взяли се письмо? — сказав він різко.
— Не бійтеся, пане доктор, я його не вкрала,— холодно відповіла Целя.— Осипова знайшла його на сходах і, думаючи, що воно моє, подала його мені. Лист був осібно від коверти, і, поглянувши на лист, я побачила рахунки за прання, за миття підлоги, за чищення чобіт, а під ними підпис: "Amalia Schmidt, Ihr altes Stubenmadl" ł. Аж тоді я глянула на коверту і побачила, що письмо се адресоване до вас. Прошу, пане доктор, звертаю вам сей цінний документ.
Доктор стояв, як то кажуть, ні в п’ять ні в дев’ять, а далі з силуваним усміхом почав звільна:
— Ну, панно Целіно, і що ж з того виходить?
— Нічого,— сказала Целя,— окрім хіба того, що ви словом честі запевнили, що ваша байка з панною Амалією правдива. Значить, тепер я знаю, яка ваша честь!
— Але ж се жарт, невинний жарт!
— Такий самий невинний, як той, котрий ви хотіли зробити зі мною! О, тепер я зрозуміла вас! Тепер знаю, що вам завадила моя служба! Знаю, до якої тітки ви хотіли завезти мене! Знаю, в якім значінню ви хотіли зробити мене своєю! Боже мій, боже! — додала, вибухаючи голосним плачем.— І що я вам завинила, що ви так насміхаєтеся наді мною? Що ви, як ті вовки, від першої хвилі тілько над тим І міркуєте, щоб пожерти мене, втоптати в болото, зогидити у власних очах!
І, заливаючися гарячими слізьми, в знесиллі впала лицем до подушки. Тяжке хлипання потрясало всім її тілом. Доктора давно вже не було в покої, а замість нього стара Осипова, мов мати, нахилялася над плачучою дівчиною.
Пізно Целя заспокоїлася і довго не могла заснути. Життя видалось їй таким тяжким, небезпечним і зрадливим, як тому, хто заблудився в лісі, повнім гадюк, вовків і отруйного сопуху.
Другого дня через Осипову вимовила Темницьким помешкання. А з полудня, по урядових годинах на пошті, поспішила до старої Невірської. Нещасна жінка, що, бачилось, виплакала вже всі сльози над трупом Ольги, приняла Целю як перший промінь світла по темній ночі, її слова, повні гарячої, сердечної любові для помершої, повні чистого, дівочого співчуття навіть для її похибки і для її великого терпіння, старенька пила, мов оживляючу росу. А коли вкінці Целя розповіла їй свою пригоду з доктором Темницьким, бабуся міцно-міцно обняла її і, зрошуючи слізьми її молоде чоло, сказала:
— Моє дитятко золоте, бідне! Ходи до мене! Займи те місце, яке так нагло опорожнила люта смерть. Будь мені за дитину! Будемо любитися, будемо рятувати одна одну. А тих, котрі пасуть на нашу погибіль, нехай бог судить, як сам хоче!