Маніпулянтка

Сторінка 7 з 19

Франко Іван

— Без якої закарлючки?

— Не думаю перед панею з усього толкуватися, але що знаю, те знаю.

Коли пан кидає на мене підозріння, то повинен пан витолкуватися, бо інакше мушу таке поступування назвати... назвати...

Духу не стало їй у грудях. В очах пекло щось ніби здавлювані сльози, що силоміць тислися бризнути. Але здержувала себе і заховувала спокійний вид, головно для того, бо чула вліплені в себе прошибаючі очі доктора.

— Прошу пані не називати ніяк,— сказав, добродушно всміхаючися, пан Темницький.— Мене, пані, словами не заженете у вершу. Нехай пані радше скажуть нам, що то за панич стирчав ту сьогодня на вулиці перед нашими вікнами і що то за шматочки паперу кинули йому пані на голову?

Він сказав се з такою певністю і з таким супокоєм, що можна було думати, що знає далеко більше, ніж висловлює, і хапає тільки для прикладу перший-ліпший факт, який йому наскочив на пам’ять.

Целя поблідла при тих словах.

— Пане,— скрикнула встаючи з-за стола,— таке питання свідчить про низький спосіб мислення.

— Але ж, татку, як можете в подібний спосіб забуватися! — поспішно докинув доктор, бачачи, що Целя поспішає до дверей.

Целя вийшла напруго, не оглядаючись, і впала лицем на подушку в своїй світличці. Збиралось їй на плач. Закид Темницького занадто був глупий і безпідставний, щоб мала ним справді образитися. Боліли її тільки цинічні шпигання взагалі на жінок, що шукають власного зарібку, та рівночасно тішило її потроху й те, що доктор у тім питанні станув ніби по її стороні. Сама не знала, чому сей, хоч і дуже слабенький, вираз співчуття справив їй якусь полегкість. Успокоївшися трохи, встала і пішла на лекцію.

— Але, татку,— сказав по відході Целі доктор, закурюючи папіросу,— справді не розумію, що маю думати...

— Про що?

— Досі вважав я тата чоловіком, який ніколи не забуває про форми товариської чемності.

— Ну, ну, ну, пан син починає моралізувати батька! — скрикнув Темницький, живо кидаючися на кріслі.— Нехай тілько пан син покине ту роль, бо вона йому дуже не до лиця!

— Ні, татку,— сказав доктор;з непохитним супокоєм,— я справді не пізнаю вас. Тратите власть над собсю. Починаєте бачити те, чого нема. Мені й не снилося моралізувати, але бачиться, що сама делікатність вимагає, аби татко поводився з нею прилично.

— А коли я маю в тім свою ціль, аби власне так із нею поводиться?

— Свою ціль? —спровола повторив доктор.— А то яку?

— Се вже моя річ. Я прецінь тебе не питаюся, яку ти маєш ціль, услугуючи їй при обіді, потакуючи її словам, не зводячи з неї очей і цілуючи її руки.

— Яку... я... маю... ціль? Що се таткові сниться? Яку ж таку ціль можу мати?

— Се мене не обходить. Май собі яку хочеш, але позволь і мені мати свою. Впрочім, хто знає,— додав старий, насмішливо прижмурюючи очі і колишучися в кріслі,— чи остаточно наші стежки не зійдуться докупи? Хто знає, чи те, що ти називаєш браком чемності, не буде найліпшим твоїм союзником?

Доктор з зачудуванням вліпив зір у батька. Починав пізнавати його з такого боку, якого досі й не догадувався, з боку більш анімального, ніж людського. Йов’яльний усміх, що світився на устах сього чоловіка, в його очах приняв нараз якийсь поганий, цинічний відтінок, хоч подібний усміх на устах інших людей не разив його зовсім. Але се був його батько! Вся та коротенька розмова зробила на нього дуже прикре вражіння, хоч і сам він не вмів собі докладно вияснити, що власне було в ній такого прикрого. Проте хотів звернути річ на іншу тему.

— Але признасть татко, що той концепт з чоловіком, який буцімто стирчав під вікнами, і з паперовими свистками, киданими на нього, був не дуже-то щасливий.

— Концепт? Що се ти говориш! Аджеж се чистісінька правда! Сам я се бачив і не від сьогодні бачу того зітхаючого Адоніса. Ха, ха, ха! Якби ти побачив, що се за Адоніс! Чистий орангутанг. А наша панна емансипантка, бачиться, зовсім-таки до нього прихильна.

— Ну, що се татко говорить! — скрикнув доктор, диву даючись.

— Говорю, що знаю. Обсервую його й її. Переписуються,, видаються на вулиці, а може й ще де-будь. Напевно не знаю, але маю підозріння, маю певні вказівки і сліди... Одним словом, прошу пана доктора, не кожда тота весталка, що в довгій сукні ходить.

— Се стара річ,— сказав доктор, поборюючи своє збентеження.— Але знов я не припускав....

— Доктор — і не припускав!—скрикнув пан Темницький.— Ха, ха, ха! Але ж, пане докторе, припущення — се перший крок до правди! Чи як там ваша наука говорить, га?

Замість відповіді доктор подав батькові свою широку долоню. Оба ті чесні чоловічки порозумілися цілковито.

V

Сонце пражило немилосердно. На південно-західнім краю небозводу висіла чорна, як бовдур, хмара так низько, що здавалося, немов ліве крило її зачеплене було на золоченім вістрі на вершку ратушевої вежі, мов величезна пошарпана хоругов. У повітрі пахло вогкістю. По вулицях повзли бочки з водою, скроплюючи куряву, і торохкотіли фіакри. Обернені до сонця вікна камениць позаслонювані були ролетами. На балконах недвижно стояли олеандри в дерев’яних шапликах. Нечисленні прохожі ліниво снували по тротуарах, тільки на невеличкім сквері в тіні дерев, доквола плюскотячого водограю, бавилася купа дітей під оком няньок.

Було три чверті на другу. Целя в літнім бронзовім пальті і вбілім солом’янім капелюсі з широкими крисами й червоно-жовтою кокардою на наголовачі спішила на пошту. Хоч була спека, вона по привичці йшла прудко. Якесь нервове роздразнення видно було в її рухах. Лице її було похилене, уста стиснені і чоло раз за разом морщилося від якихось понурих невідступних думок.

Дійсно, по тій сцені, яка відбувалася між нею і Темницькими при сніданні, вона повзяла незломний намір не показуватися більше в їх їдальні. Немовби вгадуючи ту постанову, доктор Темницький, зустрівши її, коли повертала з лекції з першого поверху, ввійшов з нею до її світлички (що ж, адже ж сього не могла йому заборонити!) і почав перепрошувати її за батькову нечемність. Треба вибачити старому його балакання. Старість не радість, чоловік з літами мимоволі тіркніє і бачить усе в темніших кольорах, особливо, коли се діло нове, до якого він не привик і якого важності не розуміє. Рада не рада, мусила Целя признати йому правду, мусила запевнити його, що не гнівається; зате взаміну він запевнив, що батько вже більше не позволить собі ні на що подібне в її присутності.