— Де ж це мої бланки? Тут їх немає, — говорив Ііі сам до себе і почав заглядати в ящики, бурмочучи щось під ніс. — Куди я міг запроторити бланки? Вони десь мають бути. Але де? Ага, ось вони, нарешті! — і марсіанин подав гостям якісь папірці. — Вам доведеться поставити внизу свої підписи.
— Невже не можна обійтися без оцих безглуздих формальностей?
Ііі позирнув на нього крізь товсті кристали.
— Ви кажете, що прибули з Землі? Коли так, то для вас немає іншого виходу. Доведеться підписати.
— А члени команди? Їм теж треба поставити свої підписи? — запитав капітан, підписуючи бланк.
Ііі подивився на капітана, зміряв поглядом трьох хлопців і глумливо зареготав:
— Ха-ха-ха! Їхні підписи! Це мені подобається! Щоб вони поставили свої підписи! — Він так реготав, що сльози виступили у нього на очах. Він ляпав себе по коліну і аж лягав, знемагаючи від сміху. Нарешті йому вдалося стати на ноги, вчепитися руками за край столу. — Свої підписи! — повторював він.
Четверо землян насупилися.
— Що ж тут смішного? — спитав капітан.
— Вони — і підписи! — зітхнув ослабілий від веселощів Ііі. — Я просто не можу! Обов'язково розповім про це містерові Ккк. — Все ще посміюючись, він узяв у руки підписаний бланк. — Здається, все гаразд. Є навіть згода на евтаназію, якщо доведеться вжити такого крайнього засобу.
Ііі задоволене хихикнув.
— Згода на що? — перепитав капітан.
— Не розмовляйте. Я повинен вручити вам одну річ. Візьміть оцей ключ.
Капітан аж зашарівся від задоволення.
— Для мене це велика честь, — почав він.
— Це не ключ од міста, дурню! — одрізав Ііі. — Просто ключ від дверей будинку. Ідіть коридором до кінця й одімкніть великі двері. Коли зайдете всередину, двері за собою зачиніть. Переночуєте там, а зранку я пришлю до вас містера Ккк.
Капітан нерішуче взяв ключа. Хвилину він стояв, утупивши очі в підлогу. Хлопці теж не ворушилися. Здавалося, в їхньому тілі не лишилося жодної кровинки і ані краплини того запалу, який наснажив їх на міжпланетну подорож.
— Що таке? Що з вами сталося? — запитав Ііі. — Чого ви чекаєте? — він підійшов до капітана й почав вдивлятися йому в обличчя своїм пронизливим поглядом. — Що там у вас, кажіть!
— Все ж таки, я гадаю, можна було б... — почав, затинаючись, капітан. — Я маю на увазі, що коли подумати про те, як ми... Бачите, це була дуже небезпечна подорож, ми подолали величезну відстань. То чи не могли б ви потиснути нам руки і сказати: "Ви, хлопці, молодці!" Як на вашу думку?.. — капітанів голос завмер.
Ііі простяг йому свою руку.
— Вітаю вас! — промовив він з холодною посмішкою. — Вітаю! А тепер мушу залишити вас. Ідіть з ключем туди, куди я наказав.
І, вже не звертаючи на гостей ніякої уваги — так, ніби вони провалилися крізь підлогу, — Ііі почав ходити по кімнаті, шукаючи потрібні йому папери і складаючи їх у маленьку папку. Він пробув у кімнаті ще хвилин п'ять, але не сказав жодного слова четвірці людей, що стояли, схиливши голови. Ноги у них підгиналися, в головах наморочилося. Коли Ііі виходив з кімнати, він пильно вивчав свої нігті...
Земляни мовчки побрели світлим коридором до великих дверей, що сяяли сріблом. Одімкнули їх срібним ключем, переступили через поріг і щільно причинили Двері.
Вони опинились у величезній залі, залитій сонячним світлом. У залі було багато марсіан. Чоловіки й жінки сиділи за столами або стояли групами, ведучи жваві розмови. Зачувши стукіт дверей, усі повернулися до новоприбулих.
Один марсіанин вийшов наперед і вклонився.
— Я містер Ууу, — відрекомендувався він.
— А я капітан Джонатан Вільямс із Землі, з міста Нью-Йорка, — без особливого ентузіазму відповів капітан.
І зразу зал вибухнув вітальними вигуками. Від крику задрижало склепіння. Всі кинулися до землян, вимахуючи руками, радісно галасуючи, перекидаючи столи. Марсіани схопили чотирьох гостей і посадовили їх собі на плечі. Шість разів пронесли їх галопом навколо залу, шість разів усі зробили повне коло, підстрибуючи й співаючи.
Земляни були такі приголомшені, що якусь хвилину безтямно дивилися на вируючий за ними натовп і аж потім почали сміятися й перегукуватися:
— Ого-го! Це вже по-моєму!
— Оце, хлопці, зустріч! Ура!
Щасливі, вони моргали один одному, плескали в долоні, знявши над головою руки.
— Слава! — ревів натовп.
Нарешті земляни опинилися на столі. Крики завмерли, і в залі стало тихо.
Капітан від зворушення мало не плакав.
— Дякую вам. Мені дуже-дуже приємно, що ви нас щиро привітали.
— Ми хочемо почути вашу розповідь, — сказав Ууу.
Капітан відкашлявся й почав.
Зал охав і ахав, слухаючи про те, як вони потрапили на Марс. В кінці свого виступу капітан одрекомендував членів своєї команди. Кожен з них виголосив невеличку промову і був винагороджений громовими оплесками.
Ууу поплескав капітана по плечу.
— Як приємно зустріти земляка. Адже я теж прибув із Землі.
— Яким чином?
— Нас тут багато з Землі.
— Ви? З Землі? — капітан здивовано витріщив очі. — Чи ж це можливо? Ви прилетіли сюди на ракеті? Невже міжпланетні подорожі здійснювалися протягом багатьох сторіч? — розчаровано допитувався він. — А звідкіля... з якої ви країни?
— З Туїереол. Я перенісся сюди багато років тому за допомогою духовної енергії мого тіла.
— Туїереол? Такої країни я не знаю. А що це за духовна енергія тіла?
— І міс Ррр теж із Землі. Чи правду я кажу, міс Ррр?
Міс Ррр хитнула головою і якось дивно засміялася.
— Тут є й інші вихідці з Землі: містер Ввв, і містер Ггг, і містер Ффф.
— А я з Юпітера, — заявив один, кокетливо підморгуючи.
— А я з Сатурна, — озвався інший, лукаво позираючи на капітана.
— Юпітер, Сатурн, — пробурмотів капітан, збентежено блимаючи очима.
У залі запала тиша. Капітан обвів поглядом людей, що стояли навколо нього і сиділи за столами, їхні жовті очі гарячкове блищали, щоки у них позападали. Не зауважив капітан ніяких готувань до бенкету: столи були порожні. Зате помітив він, що в залі немає вікон-світло, здавалося, проникало крізь стіни — і були тільки одні двері.
Капітан наморщив лоба:
— Нічого не розумію. В якій частині земної кулі розташована країна Туїереол? Чи далеко вона від Америки?